Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника
- Автор: Сідак Володимир Степанович, Осташко Тетяна Сергіївна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-75-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника». Краткое содержание книги:
Вперше публікуються матеріали судової та слідчої справ П. Болбочана, його листи до провідників Директорії УНР, уривки зі спогадів сучасників.
Книга розрахована на всіх, хто цікавиться вітчизняною історією.
Як свідчить Є. Коновалець, спроби кадрових військових змінити ситуацію наражалися на опір Директорії. Він, зокрема, зазначав, що коли Січові Стрільці виявили намір ліквідувати «отаманію», то ніхто з членів Директорії не підтримав їхньої ініціативи. Більше того — кожен з них намагався створити підзвітну йому військову частину. В. Винниченко продовжував дотримуватися т. зв. антимілітарного курсу у військових справах 126.
До цього можна долучити свідчення, які наводить у своїх спогадах «Записки непокірливого» вже згадуваний В. Прохода. «Головний отаман Петлюра, — зазначає він, — довіряв різним авантюрникам та інформаторам, типу авантюрника Віденка, що щось організовували, інтригували, намагались як те шумовиння плавати на хвилях революційної анархії, підриваючи довір’я до регулярних частин, таких як запорожці або сірожупанники» 127.
Для поповнення армії Директорія та її уряд видавали різного роду отаманам значні суми грошей на формування частин. Узявши гроші, більшість із них зникала, покинувши фронт. З наступом більшовиків на Україну, як підкреслював у своїй праці «Україна в огні і бурі революції» І. Мазепа, відчувався брак централізованого командування — уряд фактично не знав, які частини де знаходяться та на котрі з них ще можна розраховувати 128.
Безперечно, така ситуація в армії не могла не викликати обурення тих військових, які твердо стояли на державницьких позиціях. У ході більшовицького наступу в грудні 1918 року П. Болбочан, як і Є. Коновалець, видав звернення до населення, в якому заборонив більшовицьку агітацію на користь влади робітничих депутатів, а також проросійську пропаганду, байдуже — монархічну чи більшовицьку. У його військових підрозділах та місцях їхньої дислокації під загрозою смерті заборонялась діяльність різного роду соціалістичних агітаторів 129. Однак такі цілком необхідні кроки викликали різку протидію з боку В. Винниченка, який вимагав скасувати розпорядження обох військових воєначальників, як «шкідливі для справи соціалістичної революції» 130.
Уже на момент прибуття Директорії в грудні 1918 р. до Києва УНР була охоплена з усіх боків кільцем фронтів: на Лівобережжі наступали більшовики; в Галичині розгорталась українсько-польська війна; з південного сходу загрожувала Добровольча армія А. Денікіна; над Дністром готували наступ румунські війська. Водночас внаслідок дій повстанчих отаманів Українська армія мусила вести воєнні дії не тільки з більшовиками, а й з не менш грізним та небезпечним внутрішнім ворогом. Повстання частин, які переходили на бік більшовиків, різко знижували боєздатність Армії УНР, не давали змоги належним чином організувати оборону. Велику роль у підігріванні негативних настроїв щодо кадрових офіцерів колишньої російської армії відігравали прокомуністичні отамани та ватажки на зразок О. Волоха та Ю. Божка, які відсутність військової дисципліни виправдовували необхідністю запровадження в армії «демократії». П. Болбочан, який виступав за створення регулярної національної армії, не міг миритися з «руйнуючими державний порядок революційно-бандитськими чинниками», виступав проти хаосу й безладдя в армії, проти самочинних виступів отаманів 131.
Як бачимо, приступаючи до організації державного життя на нових засадах, Директорія УНР не виявила необхідної конструктивності. Її закордонна політика, яка проводилася під впливом революційних гасел, особливо у перші тижні після повалення Гетьманату П. Скоропадського, не змогла забезпечити бодай найменшої зовнішньополітичної і військової підтримки нового режиму. Як наслідок: не маючи надійного союзника, Україна була змушена вести збройну боротьбу на кількох фронтах проти переважаючих сил противників.
Як і за доби Центральної ради, Директорія залишила поза державотворчим процесом так звані «нетрудові» елементи суспільства, позбавивши їх виборчих прав у процесі підготовки до Трудового конгресу. У результаті УНР втратила численних фахівців у всіх сферах суспільного, економічного й військового життя. Значної шкоди державному і військовому будівництву завдала відсутність єдності в поглядах на подальшу долю України серед вищих ешелонів влади, навіть у самій Директорії. Загострення внутрішньополітичної ситуації посилювалось, крім того, політичним протистоянням голови Директорії УНР В. Винниченка і Головного отамана військ Директорії С. Петлюри. Перший, як уже підкреслювалось, продовжував відстоювати ті самі принципи військового будівництва, яких він дотримувався, перебуваючи на посаді голови Генерального Секретаріату. С. Петлюра, хоча й непослідовно, але все більше схилявся до думки, що збройні сили України повинні бути кадровими, регулярними, постійними і набиратися за принципом мобілізації. При цьому він реально усвідомлював необхідність використання колишнього офіцерського корпусу російської армії так, як це вже зробила Радянська Росія при формуванні Червоної армії. Тертя на цьому ґрунті між С. Петлюрою і В. Винниченком незабаром перейшли у відкриту ворожнечу.