Попід Кичерами та над потоком

Мімі виявила себе дуже ніжною і доброю матір’ю. Коли хто-небудь підходив і брав яке цуценя в руки, Мімі скавуліла й просила настирливо, щоб його віддати й дивилась такими людськими очима, очима занепокоєної матері, що їй зразу же віддавали дитину. Діставши її назад, Мімі лизала мале, так наче б йому сталась за той час велика кривда, і пригортала лапкою до себе. Потім як діти підросли й Мімі вже на короткий час покидала своє ліжко, вистало сказати: «Мімі, де діти?» Або: «Мімі, я беру діти!», щоб собачка кидала й найсмачнішу їжу й кидалася притьмом до дітей. Навіть згодом уже, як діти розійшлись «на посаду», клич: «Я беру діти!», був для Мімі рівнозначний з необхідністю бігти до свого ліжка.

Що ж до того ліжка: було це й справжнє ліжко. Коли майстри робили Старому Панові хатнє обладнання, він казав і для Мімі зробити ліжко. Воно мало вищу спинку, а нижчу дошку на кінці, побічниці гарно тесані й гибльовані, а ніжки стругані й карбовані. Справжнє ліжко, — що й казати. Сінничок випханий м’якенькою отавою і подушечка з цвітного перкалю та покривальце з старого зеленого плющу в великі червоні рожі — он Мімина постіль. Все це разом називалось «лізьо». Селянки, що приходили до кухні, приглядались тому ліжкові й похитували головами:

— У панів всьо по панцьки, ци видите? І собаці таку постіль зробили, що челядинови, та й дбають за неї ліпше як ґазда про дітей.

Не заздріть Мімі, читачі. Буває, що й собаці гарно заживеться. Одній на тисячі, а може мільйони. А так усі вони в голоді, на морозі й слоті, та як каторжники на ланцюгах поприпинані. Буває в спеку навіть води не винесуть. А як б’ють собак, а знущаються! Хай уже якій там Мімі буде краще. Вона була вірною товаришкою Старого Пана й відбула з ним дві мандрівки. Одну на новосілля, а другу… Та про це згодом.

Вже й діти її мали не таку долю, як вона, а іншу. Ще Боська, що залишилась при мамі. А вже Циган… Бідний, бідний Циган!

Так от, годувала собі Мімі дітей. Вже й прибули нові жильці на Кичері. Дві квочки вивели курчаток: жовтеньких, кругленьких та гарненьких. А як повиростали, сталися з них моторні когутики, що чубились за будьщо, й огрядні курочки. Ну, когутиків, то вже там не жалували, знаєте. А вже курочки, так ті весело кудкудакали коло хати й за Ганею бігали, як за рідною мамою. Окрім звичайного: ціп, ціп, ціп! — що скликала їх до їжі, вони розуміли ще «сіла, сіла, сіла!» і тоді сідали понадувавшись, а Ганя брала їх в руки та розглядала, або як мала яку пестійку, то давала їй який шматочок м’яса, тощо. І розуміли одне чуже слово, якого Ганя вживала, коли хотіла, щоб ввечорі пішли сидіти «на бантах»: «Сєдзєць, сєдзєць, сєдзєць!» Чому якраз так треба їх було кликати ввечорі, ніхто не міг розгадати. Ганя казала, що так вони найкраще розуміють. А може для відрізнення від «сіла»? Досить, що панові діти, як приїхали на вакації чи взимі, засміювались до сліз з того «сєдзєць» Ну, такі розумні, такі інтелігентні курочки!