Via Combusta, або Випалений шлях
- Автор: Малина Маріанна
- Серия: Фіолетові діти #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-617-538-001-7
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Via Combusta, або Випалений шлях». Краткое содержание книги:
«Шукати мудрість зовні себе — верх дурості».
— Гм… — я почухав потилицю. — Ну, може, хоч порадиш щось?
«На Шляху немає ходжених стежок. Той, хто ним йде, самотній і в небезпеці», — відповів він і, піднявши задню лапу, почав незворушно вилизувати собі яйця.
— Ти з ким розмовляєш? — штовхнув мене Шуля.
— З котом, — відповів я.
— З котом? — вилупився на мене Шуля. — З яким котом?
— З дзен-буддистським… — сказав я і здивовано вирячився туди, де секунду тому був кіт. Котяра неначе розчинився в повітрі — під кущем лишилися лише веселі танцюючі цяточки від сонячного світла, що просіювалося через листя.
— Привид… — за деякий час тупо констатував я.
Шуля спочатку зареготав:
— А казав, трава не бере!
Потім несподівано замовк і серйозно глянув на мене:
— Не подобається мені цей твій привид… — скрушно хитнув головою і стишив голос. — Погана це прикмета… От моїй тітці колись теж кішка в хаті примарилася, так після цього вона була ногу собі зламала… А потім її ще сусідка зверху затопила, бо вона померла…
— Хто помер? Тітка?
— Сусідка… Стара була… — пояснив Шуля і, схвильовано ковтнувши слину додав: — Взагалі-то привиди ввижаються перед якимись змінами… чи подіями…
Події не забарилися. Не минуло й хвилини, як вони постали перед нами у вигляді Миші, яка невідомо як рознюхала нашу схованку і встромила до неї свій цікавий писок.
— Ой! Я попередити! — кліпнула вона очиськами і затараторила: — За вами слідкують. Вшивайтеся звідси швидше, я посторожу.
— Ич, яка добра, — буркнув Шуля, — сама ж, либонь, і слідкувала, зміюка…
Коли Мишина мармиза зникла за кущами, ми почули голос Сірого:
— Ну, і хто там ховається? Пусти!
Шуля виліз першим. І Чапля, відштовхнувши Мишу, задоволено залементував:
— Ага! Недодєлок! Піймався! Чого це ти в кущах ховався? — а побачивши ще й мене, єхидно провадив: — Ага! І ти тут! Чим це ви там удвох займалися?
Шуля, не довго думаючи, з усього маху заїхав Чаплі в пику. Чапля вчепився у Шулю й отримав іще декілька добрячих стусанів. Навіть зранена рука та дещо заторможена Шулина реакція не дали Сірому переваги. Шуля був вищим, та й техніка тренувань давала про себе знати. І якби не підоспів Тарапата, що якимось дивом пробігав поряд, був би Чаплі повний нокаут.
Тарапата швидко відтягнув Чаплю вбік. Сірий, важко дихаючи, тримався однією рукою за розбитий ніс, а другою ще намагався дістати Шулю. І злостиво сичав:
— Недодєлок! Я тобі ще покажу!
Шуля, теж розпашілий від бійки, не втримався і плюнув довгоносику в пику.
— Ну, обранці долі, це ви вже зовсім… — вилупився на Шулю Тарапата. — Вас що — всіх гамузом до Зарніка доправити?
Чапля після цих слів одразу якось скис і перестав пручатися. Тарапата відпустив його і, двома пальцями витягши з кишені носовика, тицьнув його в лице довгоносику:
— На! Витри носа! — і гидливо скривившись, вів далі: — І я б радив тобі не розпатякувати про те, що сталося. Особливо про те, хто тебе побив…
Він поправив на носі окуляри і, видобувши з кишені пачку цигарок, дістав одну, підпалив і затягнувся. А потім, обвівши поглядом нашу застиглу компанію, запитав:
— Ну що? Вгомонилися? — і недбалим рухом метельнув долонею: — А тепер киш звідціля. Всі. Крім…
Тарапата тицьнув у мене пальцем:
— Крім тебе. Ти підеш зі мною. До Зарніка.
— А чого він? — здивувався Шуля.
— Навіщо? — теж кліпнув очима я.
Тарапата знизав плечима:
— Не знаю. Там знову хтось по твою душу приїхав…
«Ось і зміни не забарилися!» — скрушно подумав я, зітхнув і поплівся за Тарапатою.
11
В кабінеті Зарніка на мене чекав дивний відвідувач. Черговий гість сидів навпроти Верховного магістра у глибокому кріслі. Він був невеличкий, сухорлявий і з лисим чолом. У нього були вузькі очі, як у китайця чи японця. А може, ще якогось не відомого мені різновиду монголів. На цьому я розумівся не більше, ніж на ієрархії вищих світів.
Гладенький, як коліно, лоб монгола відбивав промені вечірнього сонця, що лилися з великого вікна навпроти, незгірш за дзеркало.
Гість нахилився до Зарніка, і я з подивом відзначив, що волосся на потилиці монгола зібране у пучечок і заплетене у кіску.
І ще — до мене долинули загадкові слова, уривки розмови, але мені й цього вистачило, щоб здригнутися.
— …ризиковано, — вів про щось тихий голос монгола.
— Цей хлопець із Рутенії і є драбина… — відповів йому Зарнік і замовк, бо Тарапата, проштовхнувши мене у двері, бадьоро відрапортував: