Via Combusta, або Випалений шлях
- Автор: Малина Маріанна
- Серия: Фіолетові діти #2
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Країна мрій
- ISBN: 978-617-538-001-7
- Жанр: Детективная фантастика
Электронная книга - «Via Combusta, або Випалений шлях». Краткое содержание книги:
— Номер один-сто-тридцять доставлено!
Голови гостя та Зарніка майже синхронно повернулися у мій бік. Я приречено озирнувся на Тарапату, але той поквапливо ретирувався за двері. Вони безшумно зачинилися, залишивши мене у прохолодній залі. Зітхнувши, я почовгав до місця дислокації співрозмовників і зупинився перед ними.
Незнайомець, просканувавши мене блискучими воронячими очима, махнув рукою і проказав:
— Юрі[11]…
Я, не зовсім зрозумівши, до кого він махав, про всяк випадок пробелькотів:
— Ні… Мене звати Арсеній.
Верховний магістр звів одну брову і єхидно вирячився на мене. Під його прискіпливим насмішкуватим поглядом я відчув себе повним дурником. А коли Зарнік через секунду ще й весело захихотів, я був ладен провалитися крізь землю. Найгіршим було те, що я не доганяв, чого я такого бовкнув, щоб отак от із мене потішатися.
Гість тільки потер рукою губи, ховаючи посмішку, і м’яко відказав:
— Потім, потім… будемо знайомитися.
Він іще на декілька секунд затримав на мені погляд і, повернувши голову до Зарніка, проказав:
— Гаразд. Я згоден.
Сині очі Зарніка на це задоволено блиснули, немов коштовні сапфіри, а потім він театрально відвів руку вбік і продекламував:
Мені здалося на мить,
Що сам я на світі
Цим місячним світлом милуюсь!
Та сяйва його без причини
Оминути не можна…[12]
Гість якось сумно подивився на Зарніка і відповів:
Квіти, що квітнуть
Невдовзі зів’януть,
Судилося так із прадавнього часу.
Довговічні лиш паростки лілій…[13]
Я ошелешено дивився на цей їхній поетичний дует. Бабахнуті на всю голову… Віршами розмовляють! А ще наді мною насміхалися…
А мене так і ні про що не запитали. От так от: подивилися — і відпустили.
Мозок мій, як не напружувався, ніяк не міг перетравити таємницю, що знову вигулькнули переді мною… Це породжувало тоскне, як біль у шлунку, відчуття своєї нікчемності та неясні передчуття невідворотності грядущих тривожних подій.
Єдиною приємністю, що сталася в той день, було те, що від нас прибрали Сигізмунду. Не можу сказати, щоб за нею хтось особливо побивався.
12
Наступного дня нас розбудили ще до схід сонця, і заспана та невдоволена Антоніна вивела наш «елітний» підрозділ на шкільне подвір’я. Була десь четверта година ранку, і небо тільки почало сіріти на сході.
Сонно трюхаючи за Солдафоншею, ми обігнули корпус і рушили до невеликого пагорба, що височів попереду. Місце, куди ми прямували, витиналося уперед пласкою скелею, яка тільки де-не-де поросла щіточками кволої травички. Ця величезна скеля утворювала своєрідний оглядовий майданчик, відгороджений від глибокого урвища тільки парканом, що приліпився трохи нижче.
Перед нами, на найвищому місці всього таборового комплексу, трохи вдалечині стояв мій знайомий монгол, схрестивши руки перед собою, і задумливо дивися на схід. Його темна фігура була немов вирізана з чорного оксамиту і чітко виділялася на тлі попелясто-рожевого неба. Безкрайній краєвид, що розгортався внизу, був заповнений блідим блакитним серпанком. Здавалося, що ми перебуваємо на кормі гігантського корабля, що пливе серед хмар. У цьому була якась магічна краса і велич, така, що всі примовкли і стишили ходу.
Антоніна зупинила нашу групу і посунула до монгола. Гаркнувши привітанням, як мінометним залпом, вона вмить зруйнувала довершену гармонію вранішнього спокою.
Коли Солдафонша нарешті прибралася, новий учитель мовчки оглянув нас і без слів, тільки порухом руки, запросив сісти. І сам сів поряд, схрестивши ноги. Ми, наслідуючи його, теж всілися просто на тверду холодну скелю.
— Захід та світанок зустрічати ніколи не забувайте, зорю — найказковіший час… Година чарів це, — промовив він тихо і замовк, завмерши, як скульптура.
Ми теж завмерли і почали втикати у вранішнє небо.
Відчуття довершеності світу, що було зникло, знову хвилею накотило на мене. Ми довго сиділи непорушно, але в мене чомусь навіть не заболіла спина.
Я дивився, як із блакитно-бузкових хмар з’являється жовтогаряче вранішнє сонце, і поступово занурювався у стан, коли думки стихають і голова стає світлою та порожньою. Мені навіть потроху прояснився зміст високорозумних балачок СС про важливість внутрішнього спокою…
11
Юрі (яп.) — лілія, омонім до слова «юрі» — «потім».
12
Вільний переказ вірша японського поета Кагави Кагекі (1768–1843).
13
Вільний переказ вірша японського поета Отомо Якамоти (VIII ст.).