Tattoo. Читання по очах
- Автор: Васильченко Вячеслав
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Tattoo. Читання по очах». Краткое содержание книги:
– Це точно, – відреагував Марченко. – Він на тому китайському добряче на бока перекинувся. Філософію вивчає, цитатами сипле.
– Ого! – оцінив професор. – Усе серйозно.
– А може, це його й урятувало. Таке людина пережила. Без вавок психічних не обійшлося. Але зміг викарабкатися.
– Сильний…
– А може – пощастило…
– Так і щастить же сильним. Тим, хто хоче, щоб щастило.
– А ти хоч щось перекусив чи всередині стерильно? – загорівся стурбованістю донкор.
– Та налякав трохи, – усміхнувся професор. – Бутерами вчорашніми.
– То, може, «посилиш позиції»? – підморгнув журналіст. – Правда, вони починають працювати з десятої. Тому качки по-пекінськи чи мідій у черепашках не гарантую. Але щось учорашнє розігріють.
– Побачимо, – відповів Богдан і одразу ж додав: – І понюхаємо.
– А ви там у Києві балувані…
– Авжеж. Столи-и-и-иця.
– Ну-ну, – єхидненько посміхнувся Ігор. – Ну-ну…
Доїхали швидко й без пригод. Запаркувалися. Марченко за один раз утиснувся між старим чорним «мерсом» і мокроасфальтним «спортейджем», що притиснулися до бордюра передками.
Вийшли.
– Нам туди, – кивнув уперед донкор.
Вулиця йшла прямо, а потім повертала праворуч.
Лисиця посунув слідом за тутешнім Дерсу Узала[21].
Ішли зовсім недовго. Назва кафе – великі червоні літери на білому тлі в жовтому обрамленні – написана кирилицею, але кожну букву, наскільки змогли, максимально наблизили до ієрогліфів. Вийшло стильно. «Китайськість» і справді дихала з них.
На дверному склі – години роботи. Точно. Початок – о десятій.
Марченко підійшов і голосно постукав по склу. Вийшло наполегливо. Навіть нахабно. Спробуй не відчинити. Але ризикував накликати гнів Червоного Дракона. Може з’їсти. Без церемоній. І крапка.
Почекали зовсім трохи – і за склом з’явився міцний невеселий вусатий молодик, одягнутий з претензією на давнього китайського піхотинця. Ніби один із теракотового війська[22]. З бутафорним мечем. А може – й ні. І фейсом донецького нащадка рязанських пролетаріїв. Уважно подивився крізь подвійний склопакет. Сподобались гості чи ні – на обличчі прочитати не змогли. На ньому взагалі нічого не написано. Його лише заґрунтували. Підготували тло. Може, колись… якось… хтось… щось та й виведе. Але то вже не їхній клопіт.
А «теракотовий воїн» тим часом нахилився до дверей, перетворившись на «оператора замка́». І той двічі клацнув. Дорога вільна. Заходьте, чужинці. Якщо ви тільки з добром. Бо якщо ні – охоронець до ваших послуг.
Запрошені несміливо переступили поріг. Не кажучи жодного слова, «піхотинець» кивком показав, щоб чухрали за ним. «Клієнти» слухняно рушили. Їх повели до меншої зали.
То ось як тут? Хо! Точняк. Усе – куди не глянь – переконувало: якщо зараз зробите замовлення, вас обов’язково нагодують традиційною китайською смакотою. Чи гидотою. Це вже вирішувати вам. Усе залежить від того, як ви її оцінюєте. Але нагодують обов’язково.
Китайська стилістика лізла в очі та вуха з усіх шпарин. Звучала класична китайська музика. Поки йшли великим залом, вона встигла навіяти Богданові такий мегагалактичний сум, що він мимоволі захотів закінчити життя вже зараз. Щоб пуститися у вічний політ. Невідомо – куди. І ще більш невідомо – навіщо. Просто в політ. У невагомість. Не відчуваючи тіла. Не відчуваючи повітряних хвиль. Тільки б бачити попереду світло. І нестримно нестися до нього. Вірячи, що, можливо, лише там, ніжачись у його лагідних променях, він одержить відповіді на багато своїх «чому». На які тут, на Землі (мав уже тверде переконання), жодного слова ніколи не почує.
В інтер’єрі – здебільшого світлі та свіжі тони – жовті й рожеві. Але не обійшлося без червоного – символу сили та енергії. Кольору вогняного дракона. Це він тримає у своїх кігтях пальму першості (номінація «наймогутніша тварина») в китайській міфології.
На вікнах розвішані плетені ширми.
До стін притулилися, щоб навічно застигнути, зображення кошика з квітами, білих півоній біля скелі, червоних камелій та кілька різних малюнків, де і так і сяк красується «господар». Той, чиє ім’я виблискує на фасаді.
Термінатор – чоловік трохи за п’ятдесят із повністю білою від сивини головою – сидів у кутку оформленого так само, але меншого залу за столиком на чотирьох, оточеним плетеними стільцями. На стіні праворуч – віяло, на ньому – черговий епізод із китайської міфології. Позаду – довга картина з трьома деревами без листя, за якими ледь губився ніжний літній пейзаж. Чоловік задумливо тримав ручку в лівій руці. Перед ним лежав блокнот у шкіряній коричневій обкладинці, а поруч – остання модель «Apple iPhone» чорного кольору. Помітивши гостей, Термінатор уп’явся в них однооким, але від того не менш пронизливим поглядом. Хоча дивилися все ж таки двоє очей.
21
Дерсу Узала – «лісова людина», провідник військового інженера-топографа В. Арсеньєва, головний персонаж його романів «Уссурійським краєм» та «Дерсу Узала».
22
Всесвітньо відома китайська археологічна пам’ятка, що являє собою скульптурну групу з майже дев’яти тисяч глиняних воїнів зі зброєю, колісницями й кіньми. Ця «теракотова армія» несла варту біля гробниці першого китайського імператора Цинь Ши Хуан-ді.