Tattoo. Читання по очах

На дверному склі – години роботи. Точно. Початок – о десятій.

Марченко підійшов і голосно постукав по склу. Вийшло наполегливо. Навіть нахабно. Спробуй не відчинити. Але ризикував накликати гнів Червоного Дракона. Може з’їсти. Без церемоній. І крапка.

Почекали зовсім трохи – і за склом з’явився міцний невеселий вусатий молодик, одягнутий з претензією на давнього китайського піхотинця. Ніби один із теракотового війська[22]. З бутафорним мечем. А може – й ні. І фейсом донецького нащадка рязанських пролетаріїв. Уважно подивився крізь подвійний склопакет. Сподобались гості чи ні – на обличчі прочитати не змогли. На ньому взагалі нічого не написано. Його лише заґрунтували. Підготували тло. Може, колись… якось… хтось… щось та й виведе. Але то вже не їхній клопіт.

А «теракотовий воїн» тим часом нахилився до дверей, перетворившись на «оператора замка́». І той двічі клацнув. Дорога вільна. Заходьте, чужинці. Якщо ви тільки з добром. Бо якщо ні – охоронець до ваших послуг.

Запрошені несміливо переступили поріг. Не кажучи жодного слова, «піхотинець» кивком показав, щоб чухрали за ним. «Клієнти» слухняно рушили. Їх повели до меншої зали.

То ось як тут? Хо! Точняк. Усе – куди не глянь – переконувало: якщо зараз зробите замовлення, вас обов’язково нагодують традиційною китайською смакотою. Чи гидотою. Це вже вирішувати вам. Усе залежить від того, як ви її оцінюєте. Але нагодують обов’язково.

Китайська стилістика лізла в очі та вуха з усіх шпарин. Звучала класична китайська музика. Поки йшли великим залом, вона встигла навіяти Богданові такий мегагалактичний сум, що він мимоволі захотів закінчити життя вже зараз. Щоб пуститися у вічний політ. Невідомо – куди. І ще більш невідомо – навіщо. Просто в політ. У невагомість. Не відчуваючи тіла. Не відчуваючи повітряних хвиль. Тільки б бачити попереду світло. І нестримно нестися до нього. Вірячи, що, можливо, лише там, ніжачись у його лагідних променях, він одержить відповіді на багато своїх «чому». На які тут, на Землі (мав уже тверде переконання), жодного слова ніколи не почує.

В інтер’єрі – здебільшого світлі та свіжі тони – жовті й рожеві. Але не обійшлося без червоного – символу сили та енергії. Кольору вогняного дракона. Це він тримає у своїх кігтях пальму першості (номінація «наймогутніша тварина») в китайській міфології.

На вікнах розвішані плетені ширми.

До стін притулилися, щоб навічно застигнути, зображення кошика з квітами, білих півоній біля скелі, червоних камелій та кілька різних малюнків, де і так і сяк красується «господар». Той, чиє ім’я виблискує на фасаді.

Термінатор – чоловік трохи за п’ятдесят із повністю білою від сивини головою – сидів у кутку оформленого так само, але меншого залу за столиком на чотирьох, оточеним плетеними стільцями. На стіні праворуч – віяло, на ньому – черговий епізод із китайської міфології. Позаду – довга картина з трьома деревами без листя, за якими ледь губився ніжний літній пейзаж. Чоловік задумливо тримав ручку в лівій руці. Перед ним лежав блокнот у шкіряній коричневій обкладинці, а поруч – остання модель «Apple iPhone» чорного кольору. Помітивши гостей, Термінатор уп’явся в них однооким, але від того не менш пронизливим поглядом. Хоча дивилися все ж таки двоє очей.