Поєдинок у Чорному лісі
- Автор: Ревякин Степан Дмитриевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Промінь
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поєдинок у Чорному лісі». Краткое содержание книги:
Про небезпечну місію Тараса Сокрути та його товаришів, про мужність і непохитність працівників міліції в боротьбі проти націоналістичних банд і розповідає твір.
Щоб достеменно вияснити це, бандити послали кількох своїх на хутір Вербовий за безвухим Климом, який мав підтвердити зраду їхнього ватажка. Клим прибуде з години на годину. Байдужий до всього, що тут коїлося, був лиш Яремів заступник Павло Жигайло. І тільки з того, як він палив цигарку за цигаркою і наче аж пожовтів від тютюнового диму, можна було здогадатись, що й він нервує.
Та Жигайлу нічого боятися, бо не взяв собі ніколи й ламаного гроша. Все, що грабував, клав у спільну касу. Сновигає лісами не один, не два роки підряд і за цей час втратив усе — жінку, дітей, справжніх друзів. Колись, у студентські роки, мріяв стати істориком, а згодом, піддавшись ідеї про «вільну Україну», приєднався до бандерівців. Тепер назад вороття немає. А як йому остогидло все, як часто йому хочеться вихопити свій парабеллум, з яким не розлучається, і розрядити його в цього ж Ярему, у крайового провідника Хмару, в його підлабузників Жовтобрюха й Дикого. Всі, хто його оточує, йому ненависні, бридкі, і найогидніший, здається, він був сам собі. Що ж має робити? Чи є вихід з цього становища? Ні, Жигайло його не знаходив. А тому спільники так часто бачили Павла задуманим, аж чорним, і, може, в цьому було якесь незрозуміле протиріччя. Жигайло був жорстоким. Що ж він скаже сьогодні? Що вимагатиме від свого дружка?
Гінці з Вербового щось затримувались, і бандити занепокоїлись. Нарешті, в таборі з'явився той, на кого чекали, — безвухий Клим. Він, як завжди, був химерно одягнений: в якихось розлізлих личаках, в драній сорочці. На новачків Клим справляв враження божевільного. Та бандити знали його, як принципового, розсудливого вуйка, котрий ніколи не обманює. На минулому тижні він ненароком підслухав, як бандитський ватажок Ярема вмовляв одного лісника, щоб той допоміг йому переправитися за кордон. Про це Клим тут же сказав бандитам та ще й натякнув, що в Яреми є скарб, який він приховує від хлопців. Тут і почалося: бандити взяли свого ватага під варту і стали його допитувати. Ярема не витримав і видав приховане золото. Але присягався, що ці скарби тримав як недоторканий запас для всіх, «на чорний день», мовляв.
Безвухий привселюдно повторив те, що говорив раніше. Це ж саме ствердив лісник, в якого Ярема просив допомоги переправитися через кордон. Почувши це, бандити в один голос вирішили: «Скарати!» Та останнє слово залишалося за Павлом Жигайлом.
Жигайло, приземкуватий, м'язистий чоловік, підійшов впритул до зв'язаного Яреми.
Допаливши цигарку, аж здалося, зашкварчала вона йому на масних губах, він вп'явся в Ярему каламутним зором.
— Я не заступлюсь за тебе жодним словом… Бо ти боягуз. Смаленим запахло, то ти ноги на плечі — і поминай як звали? Смерть свою ти знайшов своїми хитрощами… Смерть тобі!
Кілька бандитів мерщій навалились на свого колишнього ватага, потягли в кущі. Розляглось кілька пострілів. З Яремою було покінчено. «Отак і мене колись», — болісно поморщився Жигайло.
— Треба й самого Хмару перевірити, — загули бандити. — Він теж з таких… Сам навтьоки, а нас — на згин… Ходімо до нього!
Жигайло сидів на пеньку, важко похиливши голову. В душу закрався сумнів. Чи варто піддаватись бунтівливій юрмі? Може, похід до Хмари — то смерть усім? Хтозна, що чекає їх попереду. А може, сьогодні — початок нової, зовсім не такої, як колись, борні? З ким? За що? За які ідеї?..
Павло встав з пенька й спокійно, але голосно сказав:
— На Хмару треба напасти зненацька, якщо не хочемо слідом за Яремою в царство небесне. З табору ніхто не чкурнув?
— Ніхто! — певно відповіли дозорці.
— Тоді на лошаків і за мною!
Ніхто не помітив, як Іван Чернуха, що був зв'язковим між бандами Жовтобрюхи та Яреми, спершу відстав у густій хащавині, а вже потім через перевали, навпрошки помчав до Хмари, аби попередити його про небезпеку.
На прийомі у Хмари
Віз, на якому з сіна виглядали глиняні макітри, горшки, миски, глечики, баньки та всяка гончарна всячина, тихо поскрипував, розбиваючи колесами грузький пісок. Погонич, зігрітий ранішнім сонцем, дрімав і лише зрідка вйокав на гнідих пристаркуватих коней, що знехотя переставляли ноги. Ззаду на возі, спустивши аж до землі порепані ноги, сидів у благенькому піджачку зарослий чоловік, якому можна було дати п'ятдесят, а то й всі шістдесят років, і посвистував. То був Митрофан Дикий. Підлікувавшись, але ще з ціпком у руках, він їхав до лісу — віз на прийом до Хмари Сокруту, який сидів поруч. Коли в'їхали до лісу, Митрофан спинив коней, зав'язав Тарасові очі.