Поєдинок у Чорному лісі
- Автор: Ревякин Степан Дмитриевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Промінь
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поєдинок у Чорному лісі». Краткое содержание книги:
Про небезпечну місію Тараса Сокрути та його товаришів, про мужність і непохитність працівників міліції в боротьбі проти націоналістичних банд і розповідає твір.
— А то ж навіщо?
— Коли об'явився один Жигайло, то може об'явитися й інший. Поки вас, як зверхника, ще розуміють, варто всіх перевірити і непевних ліквідувати…
— Ну-ну, а далі? — зацікавився пропозицією Хмара.
— Краще, гадаю, було б централізувати наші дії. А то розбрелися по лісах, як ті оси, невеличкими групами, хтозна, чим вони дихають, що роблять. Адже з наших колишніх «чот» лишилась одна назва. Потрібно відродити колишню славу… Я так розумію. Чи помиляюся?
Замість відповіді Хмара розсміявся і вже потім сказав:
— А цей тельбатий Жовтобрюх файного собі заступника підібрав, — похвалив він Тараса. — Може, від нього перейдеш до мене? Га?
Тарас завагався.
— Ну, добре, добре… Не силкую, подумай. А тепер іди відпочинь та завтра вечором з'являйся до моєї господи. Погомонимо більш детально про твоє майбутнє.
Наступного вечора до просторої вітальні, яка в підземеллі слугувала місцем відпочинку зверхника, зібралися найбільш наближені до Хмари люди. Тарас побачив тут Дикого, Жовтобрюха, ще кількох озброєних бандитів. Стіл, що стояв при стіні, аж, здавалося, вгинався від всяких страв. Поміж багатим їством виділялися білі високі пляшки з візерунковими шийками. То була німецька горілка «шнапс», мабуть, останні залишки давніх подачок фашистів. У кутку стояло на літрів двадцять барилко, біля якого юрмилися гості. Вони смакували свіже пиво. Ніхто не сідав за стіл, всі когось чекали.
Тарас, поволі спорожнивши кришталеву склянку янтарного напою, призвичаювався серед цього добірного товариства. На стінах вітальні висвічували золотим полиском образи святих Миколи, Павла, божої матері з немовлям. Тарас з подивом побачив тут і цілу серію картин у позолочених рамках, мабуть, викрадених з якогось музею.
Цікавість, що полонила Тараса, не пройшла повз увагу Хмари, бо він підійшов до нього й запитав:
— Дивуєшся, звідки?
— Таким картинам годилося б красуватися і в кращому освітленні…
Хмара усміхнувся.
— Прийде час, і вони побачать світ божий, а зараз їм краще з нами у підземеллі лиху годину перебути, — зауважив Хмара, примруживши хитро очі.
Увійшла статна, у довгій білій сукні жінка. То була Хмарина коханка, дочка залужнянського попа Софія, Вона стрельнула на всіх своїми великими, як здалося Тарасу, безбарвними очима і сіла в єдине за столом крісло. В її холодному погляді, в твердій ході і красивому обличчі було щось відразливе.
Гості зайняли місця за столом. Підвівся худий, вилицюватий чоловік, що сидів поруч Хмари, здійняв виповнений келишок і проголосив:
— За нашу господиню, за вроду її, за долю на щастя багату… Будьмо здорові!
— За панну Софію! За щастя-долю її! — почулося за столом.
— За що таке величання їй? — здивовано спитав Тарас Дикого, скориставшись гамором.
— Панна Софія — іменинниця, — пояснив той, прожовуючи закуску. — А ти що, був запрошений і не знаєш?
— Мені звелено прийти на розмову про майбутню мою долю, а, виходить, це іменинна гулянка…
— Всьому свій час, — повчально мовив Дикий. — Цінуй, що провідник запросив тебе. Це — знак особливого довір'я…
Заграла музика, почулися співи. Тарас з цікавістю стежив за Хмарою. Той сидів в оточенні кількох бандитів, щось їм сердито говорив, рубаючи повітря рукою. Пив він, як помітив Тарас, мало. Отже, розмова між ними була не хмільна. Може, навіть говорили про нього, бо співрозмовники кілька разів оцінююче зиркали в бік Сокрути.
— А це, певне, і є Симон Колиба, грізний приборкувач жигайлівців? — почув Тарас. Підвів голову. Біля нього стояла Софія, звабливо усміхалася, манірно примруживши очі.
Тарас схопився.
— Перепрошую, — чемно вклонився їй. — Я не знав, що нині свято на вашу честь… Прийміть і мої вітання…
— Честь? — відверто реготнула Софія. — Свято? Воно повторюється щоразу, коли я до нього вертаюсь… А я у нього сто перша коханка… А ти мені подобаєшся більше, ніж він.
— Перепрошую, — удав з себе присоромленого Тарас.
— Ах, то ти інтелігент? — глумливо глянула на нього Софія. — Інтелігентів не люблю…
Вона була зовсім п'яна. Говорила голосно, не зважаючи на те, що її можуть почути. Це здалося Тарасу підозрілим.
«Знову перевірка? Чи зумисне провокує, щоб поглумитись?»
— Вибачайте, панно Софіє, — стримано мовив він. — Я не сумнівався, що прийшов у порядне товариство.
— А в Сибіру ти теж знався з порядним товариством? — з викликом голосно спитала Софія.