Поєдинок у Чорному лісі
- Автор: Ревякин Степан Дмитриевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Промінь
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поєдинок у Чорному лісі». Краткое содержание книги:
Про небезпечну місію Тараса Сокрути та його товаришів, про мужність і непохитність працівників міліції в боротьбі проти націоналістичних банд і розповідає твір.
У кімнаті запала мертва тиша.
Тарас озирнувся. Навколо — нікого. Всі, що бенкетували поруч, поспішили залишити стіл.
Побачив, як принишкли всі. Хмара здаля стежив за ними.
«Що діяти? — лихоманно вирішував Тарас. — Клята повія ич яку комедію грає!.. Про Сибір це ж їй Хмара сказав… Отже, це з його згоди… Бездарна акторка, надто самонадіяна…»
— Не знався! — люто пронизавши її зневажливим поглядом, голосно відповів. — Але прагнув якнайскоріше вирватись до своїх… Досі вірю в порядність тих, хто не розтринькав священність мети, за яку гинули кращі сини України, на отакі балаганні вечоринки, де вшановуються сто перші повернення…
— Вирвався? І дорвався? — підступила до нього Софія.
Тарас сполотнів. Ще мить — і він покаже цій зарозумілій вертихвістці її справжнє місце.
— Софіє, облиш! — почувся невдоволений голос Хмари. Вона покірно пішла до столу, а сам Хмара підійшов до Сокрути, поклав руку на плече. Гамір гулянки відновився.
— Вгамуйся, — сказав Хмара лагідно. — А то і мою любов вколошкаєш, як бідного Томася. Занадто ти гарячий, чоловіче… Не ображайся на неї. Задумала собі, що моя служба безпеки б'є байдики, тому і перевіряє кожного нового, хто з’являється поруч мене. По-своєму, по-жіночому… Але твоя доля тебе не цурається. Сподобався ти мені. Тебе перевірили. Порадився щойно зі своїми. Ось моє рішення: поїдеш з ревізією по хуторах, все розвідаєш і доповіси мені, хто чим дихає… Твоя пропозиція — тобі і виконувати. Згоден?
Тарас кивнув.
— То й добре. Завтра ж зранку і поганяй. В підмогу, як провідника, даю Стрибунця. Покладайся на нього, мов на мене.
— Дякую за довір'я… Але як підтримуватиму з вами зв'язок?
— Через живий провід.
— Дуже повільний.
— Ну, гаразд. Про це завтра. Будьмо! — Хмара подав Тарасові повну чарку. Той випив її за успіх своєї справи. А обставини поки що складались для нього зовсім непогано.
Свої стають «чужими»
Сокрута отримав шифровку од начальника карного розшуку, в якій йшлося, що управління цікавиться станом справ у загоні Жигайла, що наважився на відкритий виступ проти Хмари. Пропонувалось провести роботу серед невдоволених з тим, щоб деморалізувати і знешкодити бандитський загін.
Водночас Марчук повідомляв, що Сокруті присвоєно чергове звання майора міліції, а за врятування життя міліціонерів у Ляхівцях нагороджено медаллю «За відвагу». Це були приємні новини.
Сокрута в цей час, виконуючи особливе завдання Хмари по ревізії звіддалених боївок, йшов на зв'язок з Жигайлом. Разом із Стрибунцем і радистом Герасимом пройшов вже не один десяток кілометрів лісовими нетрями, стрічаючи в глухих хуторах зв'язкових, котрі, вислухавши пароль, вказували подальший шлях. То були нелегкі мандри. Йшли переважно вночі, вдень відсипалися по старих клунях і горищах, ризикуючи, що їх таки вистежать працівники карного розшуку. «Приміром попадусь я в руки до своїх, — розмірковував Сокрута. — Тоді кінець. Адже ніхто не знає, що я свій. Для них я такий самий бандит, як і ці типи, що йдуть зі мною. Отже, обережність, і ще раз обережність…»
В одному з хуторів, недалеко від містечка Ямпіль, їх зустрів надто непевний якийсь зв'язковий. То був похмурий, років тридцяти п'яти чоловік, який, почувши од Стрибунця пароль, довго і підозріло оглядав їх, і лише коли Стрибунець гримнув на нього, нарешті сказав, куди вони мають йти. «Біля Ямпільського мосту вас зустріне потрібна людина», — хмуро сказав він.
Шлях до мосту лежав через невеликий, але густий лісок, пагорби і широку, з соковитою травою, долину. Сонце вже сховалося, і лише його відсвіти кривавили далекий небокрай, що лиш вгадувався за темною смугою лісу. Присмерк вже виповзав з-під пагорбів і виповнював лісові хащі. Навколо стало якось незатишно.
Усі троє, скрадаючись у густих чагарях, благополучно пройшли ліс, спустилися в долину. Найперше, що вразило їх, — відсутність мосту, про який казав зв'язковий. Навкруги панувала тривожна тиша, аж лячно було чути шелест трави під ногами.
— Може, вернемось назад? — полохливо спитав Стрибунець, озираючись. — Не влаштували б нам тут веселеньку зустріч…
— Хто? — невдоволено глянув на нього Тарас.
— А хоча б і міліція, — висловив Стрибунець дивне припущення. — Щось тут не так…
— Ти що, блекоти об'ївся? Адже йдемо згідно паролю. Тож дорогу назад забудь, — суворо мовив Тарас. — А коли що — будем відбиватися. Плавати умієте?
— Я — погано. Цієї річки не подолаю, — заскиглив Стрибунець.