Поєдинок у Чорному лісі
- Автор: Ревякин Степан Дмитриевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Промінь
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поєдинок у Чорному лісі». Краткое содержание книги:
Про небезпечну місію Тараса Сокрути та його товаришів, про мужність і непохитність працівників міліції в боротьбі проти націоналістичних банд і розповідає твір.
…Шифровку від Сокрути Максименку принесли десь опівночі. Майор ще був на роботі. Прочитавши нове Тарасове повідомлення, він негайно оголосив тривогу для всього особового складу обласного управління міліції.
— Товаришу Марчук, виклич Ляхівці, попередь начальника районного відділу держбезпеки і начальника міліції.
Капітан вийшов з кабінету, але незабаром повернувся. На його обличчі — неприхована розгубленість.
— Що?! — стурбувався Максименко.
— З районом зв'язку немає: лінія пошкоджена.
— Спритно діє церковна криса! — спохмурнів Максименко. — Всі на коні і за мною, — наказав він. — Треба встигнути.
Напад на відділ міліції був призначений на другу годину ночі. Тарас до останньої хвилини чекав поради чи підмоги від Максименка, але так і не дочекався.
Лив, як з відра, дощ, шарпав дерева холодний вітер. Тарас у гумових чоботях шльопав гливкою дорогою, наближуючись до міліцейського будинку, розташованого на околиці містечка. Поряд з Сокрутою важко йшов Дикий з кількома бандитами. Інші ще засвітло проникли в містечко і, мабуть сховались у садку, що ріс поблизу районного відділу міліції.
Коли до будинку лишилося метрів сто, Дикий зупинив Сокруту.
— Біля входу — вартовий, — сказав він. — Ти мусиш тихо його знешкодити, а ми за твоїм сигналом — у будинок.
Тарас обійшов кам'яний будинок з глухого боку й, причаївшись біля куща бузку, прислухався. Лише дріботів у тьмяніючі вікна і шелестів листям дерев густий дощ. Тарас стояв непорушно хвилину-другу. Знав, що за ним може хтось спостерігати, тож був обережний, приготувався по-справжньому зняти вартового. А де ж він? Певно, кудись заховався від цієї зливи. Може, це й на краще? Та ба!
Вартовий пройшов від ганку до хвіртки і поволі вертався назад. Коли він наблизився до куща бузку, Тарас метнувся прудкою тінню і, не давши міліціонеру й крикнути, повалив його на землю, в рот так-сяк запхнув кляп, щоб міліціонер мав як дихати, а руки й ноги зв'язав паском. «Не борсайся, — прошепотів Тарас на вухо полоненому. — За друзів не турбуйся. Я їх виручу. Ось тільки пістолет у тебе позичу».
Він сховав пістолет за пазуху, вибіг з кущів і закричав совою. То був сигнал для Дикого: «Все гаразд, можна діяти».
З десяток бандитів вислизнули з пітьми, обступили всі вікна. Хтось з бандитів підійшов до дверей і заходився їх тихо виламувати.
Сокрута тим часом забіг за ріг будинку, озирнувся — близько не було нікого — і двічі вистрелив у чорні постаті бандитів. Без промаху. Тоді вистрелив ще і ще раз.
З будинку відповіли автоматними чергами. «Нарешті, схаменулися», — зрадів цим пострілам Тарас. Стріляли, хоч і навмання, але влучно. Між бандитами зчинилася паніка. Операція провалилась. Ті, що вціліли, кинулися втікати.
Останнім біг від будинку Дикий. Тарас поцілився йому в ноги і вистрілив. Главар банди впав, як підкошений. До нього підповз Сокрута і, пересвідчившись в тому, що він живий, взяв його під руки й потягнув у кущі. «Добити б оце тебе, звірюку, але ти ще знадобишся», — подумав про Дикого Тарас, поспішаючи з ним за село, до лісу.
У густому сосняку він поклав Дикого на землю, перебинтував йому своєю сорочкою ногу.
— Втекли, всі порозбігались, як пацюки, — кволим голосом озвався Дикий. — Один ти… Один. Вік не забуду цієї виручки…
Тарас мовчав. Трохи відпочивши, він знову разом з Митрофаном почвалав манівцями у напрямку Вілії. Натрапили на копицю сіна, і Дикий, мов заворожений, потягнувся до неї.
— Ти що?! — гримнув на нього Тарас. — До світла нам треба дістатися додому. Вранці може бути погоня.
— Не можу, Симоне. Повір, сили немає.
Мокрий і замучений, Дикий справді мав немічний, жалюгідний вигляд.
— Може, ти залишиш мене тут, у копиці, а сам… — Митрофанів голос тремтів.
— Залишити? Ні, я не з тих… Ніколи!.. — Тарас підхопив Дикого собі на спину і важко пішов якимись городами, долинами…
Вдосвіта дісталися хати церковного старости. Тарас не встиг торкнутися клямки хвіртки, як у дворі з'явився хазяїн.
— Вас хтось бачив? — занепокоївся він.
— Ні, — відповів Тарас.
— Тоді гайда звідси у церкву. Дома йому робити нічого з перебитою лапою.
У церкву зайшли через причілкові двері, що були приховані від чужого ока високими кущами бузку. Спинилися біля вівтаря. Тетеря підійшов до святого Миколи, який, здавалося, Сокруті, з-під лоба сердито дивився на прибулих, і щось натиснув. Образ повільно відхилився, і Тарас побачив чорний отвір схрону.