Поєдинок у Чорному лісі
- Автор: Ревякин Степан Дмитриевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: Промінь
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поєдинок у Чорному лісі». Краткое содержание книги:
Про небезпечну місію Тараса Сокрути та його товаришів, про мужність і непохитність працівників міліції в боротьбі проти націоналістичних банд і розповідає твір.
— Нащо? — обурився Тарас.
— Так треба, — спокійно пояснив Митрофан. — Порядок такий…
Тарас зрозумів: Дикий не мав права показувати дорогу до головного схрону людині, яку ще не благословив сам Хмара.
Їхали, здалося Тарасу, довго і плутаними дорогами. Нарешті віз зупинився і Митрофан зняв з Тарасових очей чорну хустину.
— Слава богу! — полегшено зітхнув Тарас. — Так і осліпнути можна.
— Пішли, — наказав Дикий.
Зайшовши до схрону, Тарас з неприхованою цікавістю озирнувся навколо. Це була простора, хоч гарцюй на вороних, кімната, в якій стояло два тесаних столи й з десяток табуреток. Ліворуч і праворуч на лавках сиділо двоє здорованів. Вони схопились, ледь з'явився Дикий.
— Про ваш приїзд вже знають. Чекайте, покличуть!
Та за мить відчинилися потаємні двері, які разом з протилежною стіною складали одне ціле і тому їх зразу не примітив Тарас, і червонощокий чоловік сказав:
— Можете пройти!
Тарас гадав, що лише стане за поріг, одразу й побачить таємничого Хмару. Та ба! Довелося ще двічі спускатися вниз і двічі проходити просторі кімнати з охоронниками, аж поки якийсь опасистий чоловік їм вказав:
— Сюди.
Увійшли до світлиці, осяяної електрикою, що вкрай здивувало Тараса. Відкіля тут, у глибокому бункері, електричний струм? Адже ліс, без сумніву, далеко від села, а цей схрон — в диявольських нетрях. Та згодом Сокрута вловив ледь чутне гуркотіння двигуна, який, мабуть, стояв в одній з численних кімнат бункера.
Тарас аж прикипів поглядом до господаря схрону. Хмара теж, вийшовши з-за широкого різьбленого столу, свердлив своїми яструбиними очима прибульця.
— Слава Україні! — хрипко гукнув Митрофан.
— Героям слава! — відгукнувся Хмара.
Помовчавши, він підійшов впритул до Сокрути, озираючи його з голови до ніг.
— То це і є той Симон Колиба, що вкоротив віка Томасю? — суворо глянув на Митрофана Хмара.
— Він, друже провідниче!
— Навіщо сюди привів? Чого самі не покарали?
— Він врятував моє життя. Та й Жовтобрюх прос…
— Знаю! — перебив його ватаг. — Ви оба мов блекоти наїлись: наших б'ють, а ви убивць під своє крильце… Що скажуть інші, як дізнаються?
— Друже провідниче, всі жовтобрюхівці за Симона. Він потрібний нам… Свою відданість вже довів і не раз.
Хмара нервово заходив по світлиці, заклавши руки за спину. Тарас стежив за ним, обмірковуючи становище, в яке потрапив. Він знав Хмару зі слів Максименка, з оперативних донесень. Деспот, кат, що не спиняється в своїй жорстокості. На його чорній совісті сотні закатованих людей. Але він все ж прислухався до свавільних рішень і Жовтобрюха і Дикого, за якими стоїть не один десяток добре озброєних лісовиків. Тож Сокрута не боявся підступного Хмару, був упевнений — бандит нічого лихого йому не заподіє. Але, на всякий випадок, Тарас тримався насторожено. Хмара, поскрипуючи новими рудими чобітьми, нервово ходив кімнатою і вивчаюче раз по раз зиркав на Тараса. Нараз широко відчинилися двері й вбіг захеканий хлопець.
— Що трапилося, Чернуха? — сполохано глянув на нього Хмара.
— Біда, друже провідниче! Біда!
— Яка?
— Я щойно з Їськовецького лісу. Збунтувалась Яремова сотня. Ярему застрелили… Бунтівники на конях галопують сюди.
— Хто очолює?
— Павло Жигайло.
— Пропустити всіх на березову галяву і висікати з автоматів. А Жигайла живцем доставити сюди, — розпорядився Хмара.
— Буде виконано! — метнувся бандит виконувати наказ.
— Стривайте! — несподівано зупинив їх Сокрута, і всі здивовано заклякли на місці.
— Треба розібратися, — пояснив Тарас Хмарі, котрий метнув на нього гнівний погляд. — Хтось та й винен у тому бунті… Посікти десять чи сотню людей — штука не хитра, а придбати їх, привернути на свій бік — завдання складніше… Але треба спробувати! Дозвольте без жодного пострілу, без жодної втрати наших примусити Жигайла і його хлопців знов служити Україні вірою і правдою?
— Зможеш?
— Спробую.
— Давай! Дорогу тобі покаже ось цей легінь, — Хмара вказав на довготелесого чоловіка з олов'яними очима. То був бойовик Стрибунець, знаний у банді як улюбленець Хмари.
Коли Тарас і Стрибунець на конях дісталися березової галявини, тут стояла тиша, від якої було аж лячно. Коні повільно ступали, мов пливли по високій траві, лишаючи на ній дві широкі стежки.
— З якого боку мають з'явитися? — спитав Тарас.