Казка старого мельника
- Автор: Ухачевський Сергій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-355-5
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Казка старого мельника». Краткое содержание книги:
— А ти про що там мариш? — озвалась до чоловіка.
Іван лежав у тіньочку і мрійно мружив очі. Він задрімав і йому наснилось...
Ось він сидить за столом, біля нього — купа діточок, причесаних і доглянутих, а Параска подає їм усім обід. Вона турботлива, тільки роздає легенькі потиличники дітям, а потім, щоб утішити, — нагороджує солодкими півниками на паличці. На столі парує борщ у горщику, вареники, смажене порося. Іван із задоволенням випиває добрий кухоль меду, і на якийсь час кухоль закриває перед ним ідилічну картину, а коли він опускає кухоль, то бачить, як за столом уже біснуються чортенята... Раптом смажене порося оживає і кидається на нього...
Іван перелякано зірвався на ноги і, сполохано водячи головою, глянув на Параску і усе товариство.
— Не встиг і прилягти, як заснув. Оце коли спиш в білий день, тоді й сниться усіляка мара!
Іван видобув з-під сіна на возі чвертку, ошелешено надпив просто з горла. Параска невдоволено на нього зиркнула. Чоловік квапливо заховав пляшку. Параска поблажливо кивнула. Він підсів до обіду і на розспів, наче дяк, завів:
— Благослови Боже, трапезу сію...
Тільки він промовив, ураз сколихнувся вітром ліс, сонце заховалося за хмари. Усі четверо схвильовано стали оглядатися, та за мить усе стихло. Й вони вдали, наче нічого не помітили.
Параска прочитала молитву і взялися обідати, чим дав Бог.
А біля триноги з жовнірським варивом порядкував кухар. Вода весело булькала у казані, з казана стирчала кістка. Юшка була густою, наваристою. Кухар вже поклав до неї посічену цибулю, моркву, петрушку, кинув пшона, збив дерев’яним віничком у глечику три десятки яєць, щоб залити у куліш і зробити страву ситнішою...
Та раптом потужний порив вітру штовхнув казан, він перекинувся на вогонь і загасив його. Вояки кинулися до казана, але зупинилися, із нерозумінням дивлячись на те, що з нього вилилося. На загаслому кострищі, що густо диміло, лежали варені, не потрушені жаби, голови змій, величезні павуки, чиїсь великі очі, невідомі покручені корінці і обгризені почорнілі кістки. Вояки відступили назад, стривожено загули.
Шмальц, почувши гул, кинувся до кухні і сам здивовано вирячився на те, що вилилось із казана.
— Що таке, хто посмів?! — забіснувався він, тупаючи ногами і розмахуючи нагаєм.
Примчали сполохані вартові. Шмальц накинувся на них:
— Чому покинули стежу?! Серед табору якийсь старий халамидник розгулює з квадратний голова на плечах і великий зуби, а ви полишили варту!
Крутнувся і став роздавати накази, щоб навести порядок у своєму війську:
— Кашовара, щойно повернемося в табір, — до суду! — І до нього ж: — А зараз, пане, роздайте воякам солонини та хліба. Час не терпить, нам треба рухатися далі!
Кухар, тремтячи від страху, тільки й промовив:
— Гер Шмальц, я не...
— Мовчи, злодюго! — просичав крізь зуби командор. — Бо власноруч тебе в казані зварю!
Кухар покірно пішов до воза, і там почав нарізати воякам сало та хліб, наливати у кухлі з бочки мед. Командор Шмальц далі роздратовано продовжував міряти кроками галявину. Знову дмухнув вітер. Він задер голову догори, побачив якусь чорну густу тінь і перелякано відсахнувся. Над ним на якусь мить зависла зловісна повітруля, погрозила пальцем і тут же зникла. Він, не ймучи віри побаченому, потер очі кулаками і знову глянув вгору, але її вже там не було. Гер Шмальц махнув рукою, мовляв примарилося. І пішов до вояків теж попоїсти.
З добрим медом та за розмовою обід минув швидко. Хвацькі шляхтичі уміли розповісти про свої пригоди на війні та на полюванні, вихваляючи себе немилосердно. І коли вірити їхнім словам, то їм і пекло не страшне — нічого не бояться і дадуть собі раду з будь-яким ворогом... Шмальцу подобалось, що він воюватиме із такими славними вояками, але сонце вже поволі повертало на захід. Командор помітив це і гучно дав наказ:
— В дорогу, ненажери!
Та тільки він заскочив на коня, як черговий вихор крутнувся довкола нього, збив шапку і скуйовдив йому волосся. Через це у командора на голові волосся стало сторч, наче у кульбабки, вуса наїжачились і зробилися схожими на дві густих щітки.
Вояки, котрі це побачили, зареготали.
Шмальц обурився і верескнув:
— Весело вам?! Будете веселитися, як у бій підемо! Ось там я вам покажу веселощі! Швайне сляве!
Він насунув на голову шапку, але з-під неї продовжувало стирчати скуйовджене волосся. Спробував розгладити вуса. Та вони стали, немов кабаняча щетина. З тієї хвилин він став якийсь, наче сам не свій. Мовби якесь чудило з мухами в голові.