Понтиїзм. Казки кінця світу
- Автор: Михед Александр
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Кальварія
- ISBN: 978-617-7192-007
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Понтиїзм. Казки кінця світу». Краткое содержание книги:
Прочитавши кілька чисел, журналістка ніяк не могла втямити, чому газету, датовану майже сьогоднішнім числом, а зроблено і написано так, ніби 30 років тому. І це в найкращому випадку.
Машина часу? Капсула епохи та ідеології? З цим треба було розібратися.
Половина газети складалася з некрологів, хоча рубрика називалася «Хроніка подій». Гортаючи сторінки, журналістка думала, що газеті більше пасувала би назва «Вісник некрополя». Замогильний світ, у якому зупиняється час, а мерці продовжують свої писання про втрачені роки. Інша половина газети була колективними листами, братськими могилами вигуків і прокламацій, спрямованих поіменно до всіх відомих і не дуже можновладців. Боротьба за незалежність не мала супокою.
Десь наприкінці вигулькував часом репортаж про якесь засідання творчої організації молоді, а на останній сторінці був десяток «усмішок». Журналістка розглядала гротескні малюнки-карикатури, уявляючи, як хтиво облизувався художник, вимальовуючи жінкам такі дупи і цицьки, якими наймані вбивці могли б приголубити ворогів народу до смерті. З глибоким і непогамовним бажанням розплакатися журналістка дочитувала «усмішки».
Депресивні статуси в соцмережах розтягнули на цитати всі емо і неодекаденти. Щодня набираючи сотні перепостів, журналістка не розуміла, чому людей так цікавить її депресивність.
Її редактор, стурбований таким депресняком, вже в «умовно-перший-робочий-день» намагався їй пояснити, що людям насправді байдуже до змісту її повідомлень.
— Просто такий тепер тренд.
— Триндець?
— Ну, мода така пішла. Раніше все було пазітівчік, чмок-чмок, дон’т ворі бі хепі.
— А тепер?
— А тепер реально всіх задовбали ці пупиришки. Давай нам реальні емоції. Покажи нам реальні переживання. Ну, і не забувай, скільки людей щиро радіють твоїм неуспіхам і проблемам. Кількість людей, яких ти підставила, помнож на 2 або 3, і отримаєш приблизну кількість юзерів, які від щирого серця пораділи твоїм проблемам.
Того ж вечора журналістка написала статус про сон, в якому бачила рожевих ведмедиків, які їхали на фіолетових фламінго, і у всіх були рожеві окуляри.
Так вона знову втратила своїх фанатів, які з коментарем «шо куріла афтарка?» спробували забути її ім’я назавжди. Люди її знову не зрозуміли. А вона, як завжди, не хотіла скандалу.
Так вийшло.
Понеділок. Її перший робочий день. Планьорка.
Головний редактор ще раз представив її співпрацівникам. Потім поділився новинами за вихідні: хто помер, про кого треба встигнути написати. І як смерть новопреставлених змінює розташування некрологів тих, хто помер у четвер і в п’ятницю. Потім було обговорення попереднього випуску газети. Врахування хиб і пошук «конструктивних компромісів». Журналістку не полишало враження, що вона спостерігає кадри кінохроніки, в якій усі персонажі завжди мали жваву жестикуляцію і яскраву артикуляцію. З перших же слів співпрацівників стало зрозуміло, що це їхня улюблена частина робочого тижня. Вони з захватом і заповзяттям звинувачували один одного у помилках, головного редактора в затримках зарплатні, начальника ЖКГ за поламаний ліфт, чоловіка за немічність у ліжку, дітей за невихованість і невдячність, владу в тому «ну, скільки вже можна» і т. д. Це була п’ятихвилинка ненависті. Щотижнева книга скарг і опозицій. Старі образи, відсотки з яких неминуче набігали за роки, проглядалися за кожним словом, за кожним поглядом.
Журналістці показали її робоче місце — хлипкий стіл, за яким, певно, мали сидіти двоє. На столі стояв годинник для гри в шахи. Перед журналісткою лягла кипа запилюжених течок.
— Це найнагальніше, — з сяючою посмішкою сказав головний редактор. — Якщо щось знайдеться цікаве, мені на стіл терміново.
Журналістка почала сортувати течки, намагаючись дошукатися хоча б якоїсь логіки, бо безлад у редакційному портфелі нагадував хаос жіночої сумочки.
Листи в редакцію, датовані 6—8 років тому. До віршів і публіцистичних нарисів долучалися автобіографії: мені 20 років, навчаюсь у такому-то університеті чи сільгоспакадемії, працюю в господарчому суді. Ці люди, певно, вже й кинули писати вірші. Маленькі люди, лауреати міських та обласних конкурсів, публікації в малотиражках.
Кілька разів вигулькували вирізки з письменницьких довідників. Був там і Крайній Федос Санович. Працював у колгоспі, був муляром, вантажником, кочегаром. Поет. Автор збірок «Молодик», «Агонь», «Комуніст», «Колумніст» і «Горлиці». Були там і Перерва, і Пєсенка, і був там лектор Онаньївського райкому партії.