Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Якби я не брав, чи не брали б вони? Чорта з два! Шакали! Стерв’ятники! Так та звірина хоч задовольняється падлом, а цим подавай найкращі шматки. І якщо б я навіть заборонив обдирати країну, вони це робили б все одно. Нишком. Або ні, не так. Вони б збилися у зграю і розірвали мене. Я ж вчиняю по-божеськи. Даю їм можливість жити безбідно. А ті крихти, що вони мені підносять, так хіба я їх для себе приймаю? Хто ж мені дасть стільки потрібних грошей на наступні вибори? Якщо я сам про себе не подбаю — мене ж викинуть з крісла ще до того, як офіційно вступить на посаду інший. І ці гієни побіжать до нього, клянучись у відданості, ганячи й ганьблячи мене. Того, хто дав їм і хліб, і до хліба. Подонки, бля… подонки!
Чи стане моїх капіталів, щоб у разі чого забезпечити собі спокійне життя за кордоном? І чи знайдеться хоч одна з держав, яка б наважилася мене прийняти в статусі біженця, якщо це бидло, що називає себе народом, остаточно здуріє?
Завтра мені треба буде щось пояснювати цьому народу. Преса, телекамери… Що я скажу?»
Президент заплющив очі. Він виснажився. Важко йому думати, важко. Треба заснути. Ранок мудріший від вечора…
А що, справді, може сказати людям Президент держави, якого давно вже таким не вважає більшість її громадян? Закличе до миру і злагоди, як він завжди робить, коли не знає, що сказати? Розпишеться у своїй неспроможності? Розповість, як за роки його одноосібного правління він створив ситуацію, коли країну поставлено на межу громадянської війни? Щоправда, хто з ким воюватиме, коли, здається, всі єдиної думки: саме він, Президент, привів Україну до ганебного стовпа, до ганебного роздоріжжя, за якими можлива перспектива жебрацтва й бідності на десяток років. А далі — ціле покоління українців проклинатиме його за дволикість, брехню, здирництво, потурання його опричникам-прокурорам, хабарникам-суддям. Десятиліттями в його бік лунатиме українське національне «Ганьба!» як найбільш м’яке визначення його багаторічного злочинного керування. Палатимуть вогнища з його брехливих книжок, які за нього хтось написав. Це — фінал і фініш будь-якого деспота, узурпатора, тупого правителя.
Єдине, за що Президентові можна буде подякувати, так це за те, що своїми діями він з бидла, з овець і баранів зробив НАРОД! Якого вже не загнати до ярма ні пряником, ні батогом. Народ, який ще хоч і вірить іноді месіям та іншим брехунам, але вже починає сумніватися наперед і чекає на свій слушний час. Хоч би в який колір одягнулися завтра вулиці, скоро він буде на всіх один — це колір боротьби й непокори, правди й надії.
З
На екстрену нараду в заміський особняк Віктора Романовича Клютова прибули Микола Якович Назаров і Юрій Володимирович Бойченко. Усі втрьох, без помічників і охорони, розмістилися в літньому павільйоні: благо, надворі балує теплом весняне сонце, відчинені фрамуги величезних вікон забезпечують доступ свіжого повітря. На невеличкому низькому столику — лише мінеральна вода.
— Розпатякувати й жувати соплі не буду, — почав Клютов. — Розповім про останні події коротко. Операція, яку ми готували кілька місяців, провалилася. Я ще не знаю, кому за це дякувати, але об’єкт живий і здоровий, а причетні до
операції люди затримані й, схоже, не сьогодні-завтра розколються. Якщо вже не розкололися. До нас есбеушники з прокурорами не доберуться — організовано все так, що кілька ступенів захисту все-таки забезпечують нашу непричетність до операції. Але позиція голови СБУ може змінитися під тиском обставин, і він, як у більшості ситуацій, спробує перекласти відповідальність на голови інших. Тобто — на наші. Звичайно, якщо від самого початку він не вів подвійної гри, що зовсім не виняток.
— Вікторе Романовичу, — заметушився, сидячи на шкіряному дивані, Назаров, — хоч без подробиць: що трапилося?
— Граната, яку кинув виконавець, не вибухнула. Точніше, розірвалася, але не завдала шкоди нікому. Тобто виявилася несправною. Або, мабуть, її підмінили. А значить — про операцію знали не лише ті, кому це належало. Кагебня все-таки спрацювала. Недооцінили ми їх, недооцінили, — Клютов зіщулив очі.
— Може, нам на деякий час від гріха подалі чкурнути за кордон? — не втримався Бойченко. — Бо якщо Папа поворушить мозком, то може ще щось там собі навидумувати…