Соло бунтівного полковника. Вершина

1

— Навколо університету все буде перекрито, поставлять рамки, пропускатимуть тільки лояльних і надійних людей з-поміж студентів і викладачів, — кремезний чоловік років сорока, одягнений в ідеально підігнаний до фігури дорогий сірий костюм, блакитну сорочку з темно-синьою краваткою, відпив з порцелянової чашечки каву й затягнувся сигаретою. — Сторонній людині туди прорватися майже неможливо. Але есбеушники, яким доручено зовнішню охорону, до виконання цих обов’язків, як завжди, поставляться, м’яко кажучи, не дуже сумлінно. Точніше — зовсім навпаки, тобто всіляко імітуватимуть активність, не вдаривши й палець об палець, навіть якщо про щось підозріле й дізнаються. Перед тим, як сюди їхати, я мав серйозну розмову з шефом: він детально роз’яснив, так би мовити, всю обстановку навколо нашої операції.

— Шефу видніше, але, здається, ти перебільшуєш нелюбов есбеушників до Президента, — другий співрозмовник, чоловік такого самого віку і схожої статури, одягнений у спортивного крою легку замшеву куртку, теж насолоджувався гарячою кавою. — Вони служаки, навчені виконувати накази, і мусять захищати владу та її лідерів. Це їхній обов’язок.

— От-от. Жодна спецслужба протягом усієї нашої історії — і СРСР, і України — не працювала на свою країну. Ці, як ти висловився, служаки виконували завдання лише задля певної особи чи групи осіб, які в той чи інший спосіб правили країною. Прикладів — море. Вони впродовж усієї історії органів безпеки тільки те й робили, що захищали владу: несамовито, завзято, потужно й віддано. Нам як колишнім працівникам органів добре відомо, що сучасний опер знає набагато більше, ніж його історичний попередник. Він, як, до речі, і ми, зовсім не з чуток обізнаний з історією ГПУ, НКВД, КДБ. Він перечитав центнери архівної макулатури, особисто тримав у руках сотні кримінальних, а то й просто політичних справ, котрі, як потім з’ясовувалося, були не чим іншим, як брутальною підробкою. Більше того, я тобі скажу зовсім незвичну річ, до якої дійшов своїм розумом: наприкінці 70-х і на початку 80-х років кадебісти були більшими дисидентами, ніж усі разом узяті сахарови й солженіцини.

— Ну, це вже ти, по-моєму, загнув, — чоловік у замшевій куртці скептично усміхнувся.

— Анітрохи. Коли немічному й маразматичному Брежнєву ще аплодували на останніх партійних з’їздах, а в школах вивчали його дебільні нетлінки, такі як «Нова земля», «Цілина», «Відродження», кадебісти, виганяючи з інститутів і університетів студентів за антибрежнєвські анекдоти, краще за всіх розуміли, що потрібні зміни в суспільстві. Андропов і його передсмертні судомні, невмілі, але відчутні кроки з наведення порядку в країні, яка падала в прірву глибокої економічної й соціальної кризи, — підтвердження того, що КДБ готовий був дуже потужно струсонути своїх вічних керманичів — партійне керівництво.

— Та вони підтирачами завжди були й ними залишилися. Ніякої їхньої самостійності влада ніколи не допустить.

— Так, були. Але часи змінювалися. Справа не лише в тому, що молоде на той час покоління кадебістів начиталося архівних матеріалів, з яких дізналося правду про масові репресії, про мільйони невинно убієнних, а в Україні — ще й про штучний голодомор, організований з Кремля партійними злочинцями. Сама методика роботи співробітників КДБ передбачала спілкування з агентурою, яка нерідко перебувала на найвищих щаблях соціальної драбини. Серед них були академіки, маститі письменники, поети, члени уряду, філософи, політична позиція яких часто контрастувала з тією, що вважалася офіційною. Ти знаєш, що в органи держбезпеки завжди набирали найрозумніших, найлояльніших до влади, фізично і здебільшого морально стійких людей, які вміли не лише виконувати накази, а й… думати. Так-от, спілкуючись зі своїми конфідентами (а серед них чимало розумних, чесних і порядних громадян, які об’єктивно й критично ставилися до влади і партії, що, звичайно ж, в СРСР ототожнювалися, і до того, що коїлося в донедавна могутній, а на початку 80-х років — убогій і розваленій країні), кадебешники мало-помалу всотували в себе ті вільні думки, проти яких покликані були боротися. Високопоставлені, авторитетні й шановані в суспільстві громадяни, які за сумісництвом були волею долі ще й агентами КДБ, не боялися вести крамольні бесіди зі своїми «наставниками», які переважно були від них значно молодші за віком і менш досвідчені в суто життєвих питаннях. Тому зрештою ще невідомо, хто кого завербував і хто кого виховував. Оперативні працівники слухали, розуміли, мовчали і робили висновки. І вони, ці висновки, не завжди були на користь тій-таки владі й партії.