Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Зорій дістав з кишені маленький предмет, схожий на сім-картку з мобільного телефону.
— Ніколи перші особи не дають прямих злочинних вказівок. Те, що вони хочуть, повинні вгадувати близькі подільники, які й вчиняють злочини. У тих злочинах підозрюють перших осіб, але ще ніхто ніколи не довів їхньої провини. Іноді оточення перегинає палку, вислужуючись. Іноді ж спеціально підставляють перших осіб, коли ведуть свою гру. Коротше — наволоч… — полковник сконцентрував погляд на маленькому предметі, що тримав у руці. — Ось тут, у цьому чіпі, запис зізнання нині убієнного «терориста-хулігана». Це — копія. Але в разі чого вона теж може згодитися. Таких доказів у мене вже є чималенько. Стрьомно тримати цей скарб при собі, але без подібних матеріалів важко буде довести в суді злочинну діяльність Клютова, Бойченка, Назарова, Беруна та компанії.
— Ти віриш у те, що в нашій державі може бути справедливий суд?
— Вірю, — Зорій простягнув Шершуну чіп, — інакше навіщо ми тут? Невже лише для того, щоб випити по шість чашок чаю?
— По сім, — усміхнувся Шершун і поставив на блюдце перевернуту порожню чашку.
6
Переживав Зорій цього разу ще більше, ніж коли вперше на свій страх і ризик поїхав до Львова шукати скарб, про існування якого тоді тільки здогадувався. Але сьогодні полковник провів операцію з вилучення коштовностей, що залишалися в схованці, сам, без помічників. І все, здається, минуло тихо, без шуму і пилу, як казав Папанов. Даремно, значить, хвилювався.
Зорій, не доїхавши до Києва, знову прокрався до своєї «нори», де лежала схована частина скарбу. Залишив там привезені що
йно коштовності, прихопив кілька найпростіших на вигляд золотих виробів і, озирнувшись та не помітивши на околиці села жодної живої душі, почав пробиратися до свого автомобіля, який залишив за звичкою подалі від «нори» в переліску.
Рвучкий вітер налетів так раптово, що Богдан Данилович не встиг навіть подумати, де б сховатися від грози. Він знав, що такі вітри з чорними хмарами і громовицями минають за кілька хвилин. Але Зорієві було відомо й те, що за ті кілька хвилин буревій може накоїти багато лиха. І зараз шквал підхопив ще навіть до ладу не просохле після зими торішнє листя, і, шарпаючи й крутячи його, погнав до напіврозваленого тину, вдарився об нього, наче намагаючись звалити старі напівгнилі стовпці й лати.
Дощ не забарився. Кілька важких крапель упали на стежку, що вже встигла запилитися, а потім линуло як з відра. І тут же перед очима Зорія вперезав вогняний стовп! І від тріску розірваного навпіл неба чоловік, здалося, аж присів. Богдан пам’ятав: перебувати під деревами небезпечно — в них може поцілити блискавка. Мерщій відскочив убік і побіг туди, куди щойно шарахнула вогняна стріла. І нараз позаду знову — тр-р-р-ісь! Зорій упав — може, від страху, може, від сили звуку. Підняв голову, озирнувся. Розчахнуте дерево горіло…
На Богдана Даниловича щомиті вивергалася Ніагара. Він лежав у воді, не силкуючись навіть підвестися.
Хмари погнало на схід — туди, куди йому треба було йти. І знову десь блиснуло, але грім уже трохи забарився.
Злива припинилася зненацька, як і почалася. Богдан Данилович не ворушився — тільки провів її поглядом. Потім йому чомусь захотілося поповзти, і він поповз, минаючи брудні калюжі. Повз доти, доки не вперся в якийсь пагорб, укритий жовто-сірою торішньою травою.
Богдан Данилович поліз далі рачки й видряпався на середину пагорба. Визирнуло сонце, але Зорію було холодно. Холодно, самотньо й гірко. Саме таким здалося йому все його життя, особливо останні місяці.
Богдан Данилович заплющив очі. Давалися взнаки напружені останні дні, вранішній підйом, поїздка за кермом, багатокілометрова дорога. Але ж усе-таки як приємно пригріває сонечко!..
7
…Богдан поспішав на службу. Машина зранку не завелася (щось ще вчора барахлило), він побіг до тролейбуса. Люди їхали на роботу, кожен заклопотаний своїми проблемами. Охочих потрапити в салон було багато, утворювалася тиснява на вході. Як завжди, молоді нахаби сиділи, розвалившись на сидіннях, а старі люди біля них мовчки стояли. Якийсь дідусь не витримав і почав соромити патлатого молокососа років чотирнадцяти, що втупився у вікно й наче не помічав, що біля нього стоїть літня людина. Хлопець і далі не звертав уваги на дідуся й на тих пасажирів, що його підтримали.