Соло бунтівного полковника. Вершина

— А вони зараз із вами?

— Хто?

— Не хто, а що. Мультики.

— Зі мною.

— Тоді є зустрічна пропозиція — ходімо до мене додому. Мої всі порозбігалися, я живу тут поруч — не треба їхати до вас за тридев’ять земель. Та й апаратура в мене, мабуть, сучасніша, ніж у вас.

— Звичайно, я ж винагород не беру.

— Так-так, вам за державу образливо.

Олександр справді мешкав недалечко. Вони за п’ятнадцять хвилин уже дивилися відеозаписи, зроблені в маєтку Миколи Яковича Назарова і експропрійовані Петром Крюком.

Після того, як промайнув останній кадр, Ліченко запитав:

— А скажіть-но, Богдане Даниловичу, що на останній касеті стерто? Там хвилин десять немає запису, хоч, як на мене, він там був.

— Те, що стерто, не стосується справи…

— А все ж? Скажіть правду, може, стерта бомба ще страшніша, ніж те, що залишилося? Ну, хоч натякніть, про що та картинка? Ви ж людина відверта й правдива.

— Там було зафіксовано, як я рукоблудничаю, — нахабно й круто відповів Зорій.

— Гаразд, не хочете говорити — не треба. Можливо, і справді там були секрети, які простим ліченкам не варто знати, — Олександр хитро усміхнувся. — А решта… Не знаю, кому цю вибухівку й запропонувати… Просто так жоден, навіть «з кулею в голові», тобто не дуже нормальний патріот не наважиться видати це в ефір. Ті ж хлопці — герої фільмів — до суду не подаватимуть. Вони самі й засудять, і виконають вирок, — Ліченко скривив рота, потягнувся. — Це хіба за гроші, - й додав: — за великі гроші.

— Гроші будуть, — твердо сказав Зорій.

— У вас? — журналіст з недовірою подивився на полковника. — Немає у вас таких грошей, щоб запустити в ефір хоч частинку з усього цього детектива.

— Сашко, будь відвертим: зробиш? Чи звертатися до когось іншого? Я тобі сказав — гроші є.

— Ні, ви ж сказали «будуть», а не «є». А це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Сподіваюся, копію із записів зняли?

— Саню!..

— Вибачте, Богдане Даниловичу, ляпнув, не подумавши.

Уже весна — авітаміноз. Голова слабо працює.