Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Висмикнули з-під крила СБУ спочатку державну охорону, наказавши довго жити славетній і всесильній «дев’ятці». Потім відокремили найбільш засекречене розвідувальне управління, відчикрижили по живому найбільш ефективне управління радіоконтррозвідки, підпорядкували безпосередньо президентським структурам урядовий зв’язок, обмеживши ексклюзив керівників спецслужби щодо прослуховування «десяток», «соток» та інших закритих телефонних апаратів, якими так полюбляли користуватися владні царьки.
Залишивши у віданні Служби безпеки фактично лише контррозвідку, до ефективності роботи якої скептично ставилися навіть самі контррозвідники, і підрозділ економічної безпеки, який гарантував безпеку здебільшого власного бізнесу керівництва спецслужби (не кажучи вже про структури боротьби з корупцією й організованою злочинністю, співробітники якої чітко притримувалися гасла «корупцію перемогти неможливо — її можна лише очолити»), Президент нарешті повірив у те, що монстра, яким свого часу був Комітет державної безпеки і якого чомусь він панічно боявся, на ділі вже не існує. Єдина структура в СБУ, яку він, кривлячись, переступаючи через своє «я», терпів і разом із тим послугами якої безмежно користувався, була так звана служба «Т», тобто підрозділ, який за статусом мав боротися з такою заразою, як тероризм, захищати конституційний лад і боротися проти всілякої закордонної ідеологічно-релігійної нечисті.
Чому ж Президент, який називав себе демократом і як ніхто інший знав, що цей підрозділ виріс із сумнозвісного 5 Управління КДБ, яке свого часу «пресувало» вільнодумство, саджало Чорновола, Лук’яненка, Хмару та інших борців за визволення України з імперського ярма, і що майже нічого з тих часів не змінилося; то чому ж у нього, Президента вільної України, почесна ця відрижка минулого?
Можливо, тому, що тільки цьому підрозділові можна було вірити й бути впевненим в об’єктивності матеріалів, які лягали щодня на стіл Президентові: у них докладно, з аналізом і прогнозом на найближчу й віддалену перспективу викладалася інформація про стан справ у країні. Можливо, тому, що «тешники» добували через тільки їм відомі оперативні можливості таку інформацію про політичних супротивників Президента, яку через жодні підслушки й підглядки не отримаєш.
Так, усе це в комплексі давало змогу вчасно й більш-менш адекватно реагувати на ті чи інші передбачувані чи несподівані загрози й узагалі створювало ілюзію, що Президент володіє необхідною інформацією. Але головна заковика була в іншому: оперативники підрозділу «Т» мали таку висококваліфіковану агентуру в найрізноманітніших верствах суспільства, що це давало їм змогу впливати на політичні процеси в країні, управляти ними і спрямовувати в потрібне русло.
Питання було тільки в тому — кому потрібно?! Хто визначав в Україні те «правильне русло», яким повинна йти держава, розвиватися й міцніти? Як показували факти — цією людиною був зовсім не Президент… Тоді хто?
На той час у Службі склалася дуже цікава ситуація: не лише не припинилося, а й узаконилося те, що кожен начальничок чи навіть опер, який мав на зв’язку більш-менш цінного агента, працював з ним сам, не розкриваючи його імені навіть перед вищим керівництвом відомства. Голови ж Служби та інші начальники приходили і звільнялися, а опери залишалися. Вони нікому не передавали своїх конфідентів, і від них ніхто цього не вимагав. Якби колись хтось захотів перевірити достовірність даних, які надає агент, то зробити це було б неможливо. Тому інформація до голови СБУ чи й до Президента надходила така, якою хотів бачити її той чи інший начальник.
«Дурилки» писалися від імені «експертів», «спеціалістів», «аналітиків», «політтехнологів»; і ніхто не міг знати, скільки там правди, а скільки фантазії чи й умисної брехні. Але вплив на керівництво держави ті «дурилки» мали неабиякий. Це — факт. Бо опери, всупереч твердженням Президента про те, що співробітники спецслужби некомпетентні в політиці (що було, можливо, найбільшою помилкою Президента, коли він цю дурницю ляпнув на першій же зустрічі з членами колегії СБУ), в політиці розбиралися досить добре, значно краще, ніж сам Президент і його гниле оточення. Це був їхній хліб. Вони в цьому всьому жили і з цього харчувалися.
За дві години до прибуття Президента до Івано-Франківського університету в затишному одноповерховому будинку, що притулився до самого лісу на околиці цього прикарпатського міста, відбувалася розмова між двома чоловіками, яким судилося через невеличкий відтинок часу зіграти дуже важливі партії в серйозній і не менш азартній грі під назвою «Замах на Президента». Саме на них зараз покладав надії один з організаторів цієї гри, який сьогодні перебував у своєму високому кабінеті в столиці на вулиці Володимирській і від якого клан Клютова чекав конкретного й однозначного повідомлення. Домовленості ж між «серйозними» людьми, навіть скріплені просто словом, мають статус закону. Іноді ж такі домовленості скріплюються і кров’ю.