Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Тоді ж з Одеси начальник штабу австрійських окупаційних військ писав у Відень — міністрові закордоннихсправ:
«Німеччина переслідує на Україні певну господарськополітичну мету. Вона хоче назавжди закріпити за собою безпечний шлях на Месопотамію і Аравію через Баку і Персію.
Шлях на схід іде через Київ, Катеринослав і Севастополь, звідки починається морське сполучення на Батум і Трапезунд.
Для цієї мети Німеччина має намір залишити за собою Крим, як свою колонію, або в якій-небудь іншій формі. Вони ніколи вже не випустять із своїх рук цінного Кримського півострова. Крім того, щоб повністю використати цей шлях, їм необхідно оволодіти залізничною магістраллю, а тому що постачати вугілля з Німеччини цій магістралі і Чорному морю неможливо, то їй необхідно заволодіти найзначнішими шахтами Донбасу. Все це Німеччина так чи інакше забезпечить собі…»
Коли десятого червня в Москві був одержаний німецький ультиматум, Ленін — як завжди, без вагання — розв’язав це тяжке і для багатьох «нерозв’язне» питання. Вирішено було: воювати з німцями зараз ще не можна, але і флоту їм віддавати не можна.
З Москви в Новоросійськ виїхав представник Радянського уряду товариш Вахрамєєв. В присутності делегатів від Чорноморського флоту і всіх командирів він запропонував єдину більшовицьку відповідь на ультиматум: Рада Народних Комісарів надсилає відкрите радіо Чорноморському флоту з наказом іти в Севастополь і здаватися німцям, але Чорноморський флот цього наказу не виконує і топиться на Новоросійському рейді.
Радянський флот — два дредноути і п’ятнадцять ескадрених міноносців, підводні човни й допоміжні судна, приречені Брест-Литовським договором на бездіяльність, — стояв у Новоросійську, на рейді.
Делегати від флоту з’їхали на берег і похмуро вислухали Вахрамєєва, — він пропонував самогубство. Але — куди не кинь, виходить клин: нічого не вдієш, у флоту не було ні вугілля, ні нафти. Москву заслоняли німці, зі сходу наближався Денікін, на рейді вже креслили піняві смуги перископи німецьких підводних човнів, і в синяві поблискували німецькі бомбовози. Довго й гаряче сперечалися делегати… Але вихід був один: топитися… Проте перед цією страшною справою делегати вирішили поста- вити долю флоту на голосування всього флотського екіпажу.
Почалися багатотисячні мітинги в Новоросійській гавані. Трудно було зрозуміти морякам, дивлячись на ошвартовані сіро-сталеві гіганти — дредноути «Воля» і «Свободная Россия», на вкриті воєнною славою швидкохідні міноносці, на складні перепльоти башт і іцогл, що громадились над гаванню, над юрбами народу, — трудно було уявити, що цей грізний здобуток революції, плавуча батьківщина моряків опуститься на дно морське без єдиного пострілу, не опираючись.
Не такі були голови у чорноморських моряків, щоб спокійно наважитись на самознищення. Багато було викричано несамовитих слів, бито себе в груди, подерто тільників на татуйованих грудях, розтоптано кашкетів із стрічками…
Від світання до смеркання, коли захід червонив лілово-похмурі води не свого тепер, проклятого моря, — густі юрби моряків, фронтовиків та іншого приморського люду хвилювались по всій набережній.
Командири суден і офіцери дивилися на справу порізному: більша частина таємно згоджувалась іти на Севастополь і здаватися німцям; менша частина, на чолі з командиром есмінця «Керчь», старшим лейтенантом Кукелем, розуміла неминучість загибелі і все величезне значення її для майбутнього. Вони говорили:
«Ми повинні покінчити самогубством, — на деякий час закрити книгу історії Чорноморського флоту, не заплямувавши її…»
На цих грандіозних і шумних, як ураган, мітингах вирішували: вранці — так, увечері — інак. Найбільше успіху було у тих, хто, вдаривши об землю шапкою, кричав:
— … Товариші, чхали ми на москалів. Нехай вони самі потонуть. А ми нашого флоту не віддамо. Будемо з німцями битися до останнього снаряда…
«Уррра!» — котилося ревіння по гавані.
Особливо велике збентеження почалось, коли за чотири дні до строку ультиматуму примчали з Катеринодара голова ЦВК Чорноморської республіки Рубін і представник армії Перебийніс — сажневого зросту, страшний на вигляд чоловік з чотирма револьверами за поясом. Обидва вони — Рубін у предовгій промові і Перебийніс, гримлячи басом і потрясаючи зброєю, — доводили, що ні віддавати, ні топити флот не можна, що в Москві самі не розуміють, що говорять, що Чорноморська республіка доставить флоту все, що йому потрібно: і нафту, і снаряди, і харчі.