Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Вона затрясла головою, в розпачі простогнала:
— Ні… Не хочу.
— Не хочеш?
— Не можу.
— Гаразд, — сказав він, — в такому разі я залишаюсь. — Він відійшов до стіни… Даша ойкнула, схлипнула… І раптом шалено накинулась, схопила за руку, знову потягла до вікна. На двері рипнула хвіртка, обережно хруснув пісок. Даша в розпачі припала головою де рук Івана Ілліча…
— Я прочитав твого листа, — знову сказав він. — Я все зрозумів.
Тоді вона на секунду перестала тягти його, обхопила за шию, припала до обличчя всім обличчям.
— Вони вже у дворі… Вони тебе вб’ють, вб’ють…
Від світла свічки золотилось її розсипане волосся.
Вона здавалася Іванові Іллічу дівчинкою, дитиною, — зовсім такою, як тоді вночі, коли він, ранений, лежав у пшениці і, стискаючи в кулаку грудочку землі, думав про її непокірне й неспокійне, таке тендітне серце.
— Чому не хочеш піти зі мною, Дашо? Тебе тут замучать. Ти бачиш, які тут люди… Краще — всі бідування, але я буду з тобою… Дитя моє… Однаково, ти зі мною в житті і смерті, як моє серце зі мною, так і ти.
Він сказав це тихо і швидко з темного кутка. Даша закинула голову, не випускаючи його руки, — у неї бризнули сльози…
— Вірна буду тобі до смерті… Іди… Зрозумій, я не та, кого ти любиш… Але я буду, буду такою.
Далі він не слухав, — його сп’янила шалена радість від її сліз, від її слів, від її розпачливого голосу. Він так стиснув Дашу, що в неї хруснули кістки.
— Добре, все зрозумів, прощай, — шепнув він. Кинувся грудьми на підвіконник і через секунду, як тінь, посунувся вниз, тільки легко стукнули його підошви по дерев’яному даху сарая.
Даша висунулась у вікно, але нічого не було видно: темрява, жовті вогники вдалині. Обома руками вона стискала груди там, де серце. Ані шелесне на дворі… Але ось з тіні висунулись дві постаті. Пригнувшись, побігли навскоси по двору. Даша закричала, так пронизливо, страшно закричала, що постаті з розгону закрутилися, стали. Мабуть, обернулись до її вікна. І в цей час вона побачила, як у глибині двору через гребінь дерев’яного даху переліз Телєгін.
Даша впала на ліжко ниць. Лежала не ворушачись. Так само раптово схопилась, пошукала туфлю, що спала з ноги, і побігла в їдальню.
В їдальні стояли, готові до бою, лікар з маленьким нікельованим револьвером і Говядін, озброєний наганом. Обидва навперебій спитали Дашу: «Ну, що?..» Вона стиснула кулачок, люто глянула в рижі очі Говядіну.
— Негіднику, — сказала вона і потрясла кулачком перед його блідим носом, — вас таки розстріляють колинебудь, негіднику!
Довге обличчя його пересмикнулось, ще більш зблідло, борода звисла, як нежива. Лікар робив йому знаки, але Говядін весь уже трусився від злості.
— Ці штучки з кулачком облиште, Даріє Дмитрівно… Я зовсім не забув, як ви одного разу зволили вдарити мене, здається, навіть туфелькою… Кулачок ваш сховайте… І взагалі радив би мною не нехтувати.
— Семене Семеновичу, гаєте час, — перебив лікар, продовжуючи робити знаки, але так, щоб Даша не бачила.
— Не турбуйтесь, Дмитре Степановичу, Телєгін від нас не втече…
Даша крикнула, рвонулась:
— Ви не посмієте! (Говядін зараз же загородився стільцем).
— Ну, ми побачимо — посміємо чи ні… Попереджаю, Даріє Дмитрівно, в «Штабі охорони» дуже зацікавлені особисто вами… Після сьогоднішнього інциденту ні за що не ручусь. Коли б не довелося вас потурбувати.
— Ну, ви вже, здається, починаєте забріхуватись, Семене Семеновичу, — сердито сказав лікар, — це вже занадто…
— Все залежить від особистих відносин, Дмитре Степановичу… Ви знаєте мою до вас прихильність, мою давню симпатію до Дарії Дмитрівни…
Даша миттю зблідла. Від усмішки обличчя Говядіна все перекривилось, як у кривому дзеркалі. Він узяв кашкет і вийшов, напружуючи потилицю, щоб зі спини не здаватися смішним. Лікар сказав, сідаючи до стола:
— Страшна людина цей Говядін.
Даша ходила по кімнаті, хрустячи пальцями. Спинилась перед батьком:
— Де мій лист?
Лікар, що намагався відкрити срібний портсигар, засичав крізь зуби, вхопив нарешті цигарку і м’яв її в товстих пальцях, що й досі тремтіли:
— Там… Чорт його знає… В кабінеті, на килимі…
Даша вийшла, зараз же повернулася з листом і знову спинилась перед Дмитром Степановичем. Він закурював, — вогник танцював коло кінчика цигарки.
— Я виконав свій обов’язок, — сказав він, кидаючи сірника на підлогу. (Даша мовчала). — Люба моя, він більшовик, мало того — контррозвідник… Громадянська війна, знаєш, не жарти, тут доводиться жертвувати всім… На те нам і дана влада, народ ніколи не прощає слабостей. (Даша, не поспішаючи, ніби в задумі, почала розривати листа на дрібні клаптики). З’являється, — ясно, як божий день, — вивідати у мене, що йому потрібно, і при зручній нагоді мене ж у колошкати… Бачила, як він озброєний? З бомбою. В дев’ятсот шостому році, на розі Москательної, у мене на очах розірвало бомбою губернатора Блока… Подивилася б ти, що від нього залишилось, — тулуб і шматок бороди. — У лікаря знову затремтіли руки, він жбурнув цигарку, якої не закурив, узяв нову. — Я завжди не любив твого Телєгіна, дуже добре зробила, що з ним порвала… (Даша й на це змовчала).