Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Іван Ілліч підвів голову. За дверима, що вели в прихожу, почулися обережні кроки кількох чоловік, шепіт. Дверна ручка повернулась. Він швидко схопився, оглянувся на вікна…
Вікна лікаревої квартири були, по-провінціальному, невисоко над землею. Середнє було відчинене. Телєгін підскочив до нього. На асфальті лежала довга, як циркуль, людська тінь і ще довша від неї — тінь гвинтівки.
Все це сталося за якусь частку секунди. Ручка вхідних дверей повернулась, і в кабінет увійшли зразу, плічо-пліч, двоє молодців міщанського вигляду, в картузиках, у вишиваних сорочках. Позад них моталось рудобороде, вегетаріанське обличчя Говядіна. Перше, що побачив Телєгін, коли вони кинулись у кабінет, три спрямованих на нього револьверних дула.
Це сталося в наступну частку секунди. Досвідом військової людини він зрозумів, що відступати, маючи на плечах сильного й нерозбитого противника, — нерозумно. Перекинувши браунінг у ліву руку, він зірвав з пояса, з-під френча, невелику гранатку, до якої був прикручений лист Гимзи, і, весь налившись кров’ю, закричав, зриваючи голосові зв’язки:
— Кидай зброю!
І вигук цей, дуже зрозумілий, і весь вигляд Івана Ілліча були такі промовисті, що молодці збентежились і трохи подались назад. Вегетаріанська фізіономія майнула вбік. Ще секунда була виграна… Телєгін з піднятою гранатою навис над ними:
— Кидай…
І тут трапилось те, чого ніхто з присутніх, а особливо Телєгін, ніяк уже не міг сподіватись… Негайно слідом за другим його вигуком за горіховими суцільними дверима, що вели з кабінету у внутрішні кімнати, залунав болісний крик, жіночий голос вигукнув щось з розпачливою тривогою… Горіхові двері відчинились, і Телєгін побачив Дашині розширені очі, пальчики її, що вчепилися за одвірок, худеньке обличчя, що все тремтіло від хвилювання.
— Іване!..
Біля неї опинився лікар, схопив її за боки, відтягнув, і двері зачинилися… Все це за одну мить перевернуло наступально-оборонні плани Івана Ілліча… Він стрибнув до горіхових дверей, з усієї сили плечем штовхнув їх, щось у них тріснуло, — і він ускочив у їдальню… Він ще тримав у руці знаряддя вбивства… Даша стояла коло стола, вхопившись коло шиї за вилоги смугастого халатика, горло її рухалось, наче вона ковтала щось. (Він помітив це з пекучою жалістю). Лікар задкував, — вигляд у нього був переляканий, настовбурчений.
— На допомогу! Говядін! — просичав він зім’ятим голосом. Даша прожогом побігла до горіхових дверей і повернула в них ключ:
— Господи, як це жахливо!
Але Іван Ілліч зрозумів її слова інакше: справді, жахливо було вдиратися до Даші з цими штуками. Він поквапливо сунув револьвер і гранатку в кишені. Тоді Даша схопила його за руку. «Ходімо», — і потягла в темний коридорчик, а з нього — у вузьку кімнатку, де на стільці горіла свічка. Кімната була гола, тільки на цвяху висіла Дашина спідниця та коло стіни — залізне ліжко з пом’ятими простинями.
— Ти одна тут? — пошепки спитав Телєгін. — Я прочитав твого листа.
Він озирався, губи, розтягнуті в усмішку, тремтіли. Даша, не відповідаючи, тягла його до відчиненого вікна:
— Втікай, та втікай же, ти збожеволів!..
З вікна невиразно було видно двір, тіні й дахи будівель, що збігали до річки, внизу — вогні пристаней. З Волги віяв вологий вітрець, що гостро пахнув дощем… Даша стояла, вся торкаючись Івана Ілліча, підвівши перелякане обличчя, напіврозтуливщи рота…
— Прости мені, прости, втікай негайно, Іване, — пробурмотіла вона, дивлячись йому в зіниці.
Як йому було відірватись? Зімкнулось довге коло розлуки. Уникнув тисячі смертей, і ось дивиться в найдорожче обличчя. Він нагнувся і поцілував її.
Холодні губи її не відповідали, тільки затремтіли:
— Я тебе не зрадила… Даю слово честі… Ми зустрінемось, коли буде краще… Але — втікай, втікай, благаю…
Ніколи, навіть у щасливі дні в Криму, він не любив її так сильно. Він стримував сльози, дивлячись на її обличчя:
— Дашо, ходім зі мною… Ти розумієш. Я буду ждати тебе за річкою, — завтра вночі…