Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
— У нас на фронті справи такі, в бога, в душу, в віру… — кричав Перебийніс, — на майбутньому тижні ми суку Денікіна з його кадетами в Кубані втопимо… Братішки, кораблів не топіть, — ось що нам потрібно. Щоб ми на фронті почували, що в тилу у нас могутній флот. А будете топитися, братішки, то я від усієї кубано-чорноморської революційної армії категорично заявляю: такого зрадництва ми не можемо стерпіти, ми з відчаю повернемо свій фронт на Новоросійськ в кількості сорока тисяч штиків і вас, братішки, всіх до єдиного, піднімемо на свої штики…
Після цього мітингу все пішло врозбрід, запаморочились голови. Команди почали втікати з кораблів світ за очі. В юрбі все більше з’являлось темних типів — вдень вони голосніше за всіх кричали: «Битися з німцями до останнього снаряда», — а вночі купки їх підбирались до збезлюділих міноносців — готові напасти, повкидати у воду команду і грабувати.
В ці дні на борт міноносця «Керчь» повернувся Семен Красильников. Семен чистив мідну колонку компаса. Вся команда працювала зранку, шкребучи, миючи, чистячи міноносець, що стояв за десять сажнів від стінки. Гаряче сонце сходило над вигорілими від спеки прибережними пагорками… В безвітряній задусі висіли прапори. Семен старйнно надраював мідяшку, стараючись не дивитися в бік гавані. Команда прибирала міноносець перед смертю.
В гавані диміли величезні труби дредноута «Воля». Виблискували гармати із знятими чохлами. Чорний дим піднімався до неба. Корабель, і дим, і бурі пагорки, з цементовими заводами коло підніжжя їх, відбивались у дзеркальній затоці.
Семен, присівши на голі п’яти, тер, тер мідяшку. Цієї ночі він держав вахту, і так йому було гірко, коли роздумався: даремно заїхав сюди. Даремно не послухав брата й Мотрону… Сміятися будуть тепер: «Ех, — скажуть, — добре ти повоював з німцями — пропили флот, братішки…» Що скажеш на це? Скажеш: своїми руками почистив, прибрав і потопив «Керчь».
Від «Воли» до суден бігав моторний катер, махали прапорцями. Есмінець «Дерзкий» відчалив від стінки, взяв на буксир «Беспокойного» і повільно потяг його на рейд. Ще повільніше, мов хворі, рухались за ним по дзеркалу затоки ескадрені міноносці: «Поспешньїй», «Живой», «Жаркий», «Громкий».
Потім у русі настала перерва. В гавані залишилось вісім міноносців. На них не було помітно ніякого руху. Всі очі тепер були спрямовані на світло-сіре, з іржавими патьоками по бортах сталеве громадйще «Воли». Моряки дивились на нього, покидавши швабри, суконки, брандспойти. На «Воле» розвівався ліниво прапор командуючого флотом, капітана першого рангу Тихменєва.
На борту есмінця «Керчь» моряки говорили стиха, тривожно:
— Дивись… Втече «Воля» в Севастополь…
— Братішки, невже вони такі гади!.. Невже у них революційної совісті нема!..
— Ну, якщо втече «Воля», в кого ж тоді вірити, братішки?..
— Не знаєш, чи що, Тихменєва? Самий і є ворог, лисиця дворушна!
— Втече! От зрадники!..
За «Волей» на якорях стояв рідний брат «Воли» — дредноут «Свободная Россия». Але він, здавалося, дрімав спокійно, — весь покритий чохлами, на палубах не видно було ані душі. Від молу щосили гребли до нього якісь човни. І от ясно у безвітряній гавані залунали боцманські свистки, на «Воле» загуркотіли лебідки, полізли вгору мокрі ланцюги, обліплені мулом якорі. Ніс корабля почав завертати, перепльоти щогл, труби, башти зрушились на фоні білуватих міських дахів.
— Втекли… До німців… Ех, братішки… В полон здаватися!.. Що ви зробили?..
На місток міноносця «Керчь» вийшов командир з великим облупленим носом на чорно-загорілому обличчі. Запалі очі його стежили за рухами «Воли». Перегнувшись з містка, він скомандував:
— Підняти сигнал…
— Єсть, підняти сигнал! — зразу пожвавішали моряки, кидаючись до ящика з сигнальними прапорами. До щогли «Керчи» злетіли барвисті прапорці, затріпотіли в синяві. Їх сполучення означало:
«Суднам, які йдуть у Севастополь, — ганьба зрадникам Росії!..»
На «Воле» не відповіли на сигнал сигналом, ніби й не помітили… «Воля» пливла повз військові судна, що залишались вірними честі, — безлюдна, зганьблена… «Помітили!» — раптом здивувались моряки. Дві величез-; ні гармати на кормовій башті «Воли» піднялись, башта повернулася в бік міноносця… Командир на містку «Керчи», вхопившись за поручні, задер облупленого великого носа назустріч смерті. Але гармати поворушились і застигли.
Розвиваючи хід, «Воля» обійшла мол, і незабаром гордий профіль її потонув за обрієм, щоб через багато років пришвартуватися, обеззброєною, заіржавленою і навіки зганьбленою, в далекій Бізерті.