Соло бунтівного полковника. Вершина

Сьогодні Мирону Валентиновичу вперше передали інформацію, на яку він чекав майже місяць. Його, власне, цікавить не зміст паперів, що лежать нині в пакеті у столі. Зараз Остапенко зробить висновки з дуже важливих і делікатних питань: чи спрацювало те, що він готував майже півроку, наскільки зможе тепер впливати він, генерал Остапенко, на ситуацію в тій сфері, заради якої задумано операцію «Булава».

Щоправда, ця операція мала стати лише однією з цеглин тієї фортеці, яку вибудовував Мирон Валентинович уже понад десяток років, щоб атакувати з неї основні, хоч, як тепер видно, й не дуже укріплені позиції головних противників генерала. Та й не лише генерала. Остапенко був невеличким, хоч і досить значущим, гвинтиком у складному механізмі, який в усі часи визначався єдиним широким поняттям — міжнародна політика.

Так, Остапенко з півроку підшуковував виконавців, щоб зробити майже неможливе — обладнати кабінет Президента України технікою для прослуховування розмов. І генерал цих людей знайшов, а вони, ті люди, здається, виконали домовленості на всі сто. Тепер залишилося тільки вміло скористатися з результатів цієї, можливо, найскладнішої операції, яку коли-небудь проводили іноземні спецслужби проти іншої держави.

А здійснити все виявилося не так уже й важко. Дуже близька Президентові людина подарувала йому шикарний сувенір з умонтованим записувальним пристроєм. Він настроєний так, що записував лише тоді, коли в кабінеті велися розмови. «Тишу» пристрій не фіксував, реагував лише на голос. Записавши певну кількість розмов, апарат уночі за мить вистрілює всю інформацію на приймач, який розміщено в одному з будинків на Липській. Там запис дешифрується й надсилається відповідному адресату, який визначає, як його далі використати.

Тим адресатом і був генерал Остапенко.

Подарунок, тобто гетьманську булаву, у зв’язку з можливим обранням на новий строк Президента готували дуже ретельно. Ті, хто виготовляв її, не знав, де вона лежатиме. Її могли, звичайно, покласти за скло в шафу. І тоді — все коту під хвіст. Чути б не було нічого, хіба шафу хтось забув би зачинити. Тому треба було зробити такий красивий предмет, щоб його хотілося показати якомога більшій кількості людей. Булава вдалася на славу. Вона майже вся дерев’яна. Майстри знали, що виріб обов’язково перевірятимуть на наявність техніки. Тому мікропристрій влаштували в один із шипів. Причому зробили так, що її могли покласти саме тим шипом догори, де й умонтовано пристрій. Бо ж на ручці прикріплено табличку з інкрустованим написом — щось на зразок «Видатному політичному і державному діячеві сучасності, Президентові України… з найщирішими побажаннями група відданих соратників». Основу кожного шипа обрамляє тоненьке металеве кільце, вкрите сусальним золотом. Тому якби перевіряли булаву на наявність металу, то, зрозуміло, прилади його показали б. Ось він, згори. А під одним з кілець — апаратик. Пристрій виготовлено таким чином, що під час прийому і запису жодних випромінювань навіть найпотужнішими приладами не зафіксуєш.