Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Іван Ілліч зупинився, передихнув, повільно перегорнув сторінку:
«Випадково мені дістались великі дорогоцінності… При мені коло Нікітських воріт зарізало трамваєм одного чоловіка. Він загинув через мене, я це знаю… Коли опам’яталась, — в руках у мене опинився чемоданчик з крокодилової шкіри: мабуть, коли мене підводили, хтось сунув мені його в руки… Тільки другого дня я поцікавилась: в чемоданчику лежали брильянтові й перлові дорогоцінності. Ці речі десь були украдені цим чоловіком… Він їхав на побачення зі мною… Розумієш, — украдені для мене… Папа, я не намагаюсь розбиратися ні в якому праві, — ці речі я залишила у себе… В них зараз мій єдиний порятунок… Але якщо ти будеш доводити мені, що я злодійка, я однаково залишу їх у себе… Після того, як я бачила так багато смерті, я хочу жити… Я більше не вірю в людський образ… Ці чудові люди з прекрасними словами про порятунок батьківщини — наволоч, звірі… О, що я бачила! Будь вони прокляті! Розумієш, що трапилось: несподівано до мене заявився пізно вночі Никанор Юрійович, здаєтсья — прямо з Петрограда… Він зажадав, щоб я разом з ним залишила Москву. Виявляється, їх організація, «Спілка захисту батьківщини і свободи», була розкрита Чрезвичайкою, і в Москві — поголовні арешти. Савінков і весь штаб утекли на Волгу. Там, в Рибінську, в Ярославлі і в Муромі, вони повинні були підняти повстання. Вони страшенно поспішали з цим: французький посол не давав більше грошей і вимагав на ділі довести силу організації. Вони сподівались, що все селянство перейде на їх бік. Никанор Юрійович запевняв, що більшовикам залишилось існувати лічені дні, — повстання повинно охопити всю північ, всю північну Волгу і з’єднатися з чехословаками. Куличок запевнив, що моє ім’я знайдено в списках організації, що залишатися в Москві небезпечно, і ми з ним виїхали в Ярославль.
Там уже все було підготовлено: у військах, у міліції, в арсеналі, всюди начальниками були їхні люди з організації… Ми приїхали надвечір, а на світанку я прокинулась від пострілів… Підбігла до вікна. Воно виходило в двір, навпроти — цегляна стіна гаража, купа сміття і кілька собак, що гавкали на ворота… Постріли не повторились, все було тихо, тільки вдалині тріскотня і тривожні гудки мотоциклеток. Потім почався дзвін по місту, дзвонили в усіх церквах. На нашому дворі відчинились ворота, і увійшла група офіцерів, на них уже були погони. У всіх обличчя збуджені, всі вони вимахували зброєю. Вони вели оглядного бритого чоловіка в сірому піджаку. На ньому не було ні шапки, ні комірця, жилет не застебнутий. Обличчя його було червоне і гнівне. Вони били його в спину, у нього хиталась голова, і він страшенно сердився. Двоє залишились, тримаючи його коло гаража, решта відійшла і радилась. В цей час з заднього ганку нашого будинку вийшов полковник Перхуров, — я його вперше тоді побачила, — начальник усіх збройних сил повстання. Всі віддали йому честь. Це людина страшної волі, — глибоко запалі чорні очі, худорляве обличчя, підтягнутий, в рукавичках, в руці — стек. Я відразу зрозуміла: це — смерть тому, в піджаку. Перхуров почав дивитись на нього спідлоба, і я побачила, як у нього злісно вишкірились зуби. А той продовжував лаятись, погрожувати й вимагати. Тоді Перхуров сіпнув головою і скомандував і зараз же пішов… Двоє, ті, що держали, відскочили від товстого чоловіка… Він зірвав з себе піджак, скрутив його і кинув в офіцерів, що стояли перед ним, — прямо в обличчя одному, — весь почервонів, лаючи їх. Тряс кулаками і стояв у розстебнутому жилеті, величезний і шалений. Тоді вони вистрілили в нього. Він весь здригнувся, простягнув перед собою руки, ступив крок і впав. В нього ще деякий час стріляли, в лежачого. Це був комісар-більшовик Нахімсон… Папа, я бачила страту! Я до смерті тепер не забуду, як він хапав повітря… Никанор Юрійович запевнив мене, що це добре, — що коли б не вони його розстріляли, то він би їх розстріляв…