Повітряний замок, що вибухнув
- Автор: Ларссон Стиг
- Серия: Millenium #3
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5487-6
- Переводчик: В. М. Верховень
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Повітряний замок, що вибухнув». Краткое содержание книги:
Лісбет Саландер не здається. Виснажена після кількох поранень, перебуваючи під охороною в лікарні, вона вирішує помститися своїм ворогам і довести системі, яка, ще коли Лісбет була дитиною, зламала їй життя, запроторивши до божевільні, свою невинуватість. Однак самій упоратися з цим їй несила. На допомогу дівчині знову приходить журналіст Мікаель Блумквіст, чия викривальна книжка сколихне громадськість і переполохає уряд і спецслужби. І можливо, тоді справедливість нарешті переможе.
— Дівчинка, наприклад, перебувала у стадії крайнього виснаження. Це було, зокрема, результатом того, що вона відмовлялася їсти. Ми підозрювали в неї анорексію. Нам неодноразово доводилося годувати її насильно.
— З чим це було пов’язано?
— Природно, з тим, що вона відмовлялася їсти.
Анніка Джанніні звернулася до своєї підзахисної:
— Лісбет, ви дійсно відмовлялися їсти в клініці Святого Стефана?
— Так.
— Чому?
— Тому що цей негідник підмішував мені в їжу психотропні засоби.
— Он як. Тобто доктор Телебор’ян намагався давати вам ліки. Чому ви не хотіли їх вживати?
— Мені не подобались ліки, які мені давали. Я від них тупіла. Не могла думати і на більшу частину дня втрачала свідомість. Це було неприємно. А негідник відмовлявся повідомляти мені, що містять у собі ці психотропні засоби.
— Значить, ви відмовлялися вживати ліки?
— Так. Тоді він почав пхати цю мерзоту мені в їжу. Тому я припинила їсти. Кожного разу, коли мені що-небудь підмішували в їжу, я відмовлялася їсти протягом п’яти днів.
— Значить, ви залишалися голодною?
— Не завжди. Кілька санітарів іноді потихеньку приносили мені бутерброди. Особливо один санітар частенько приносив мені їжу пізно вночі. Таке траплялося багато разів.
— Тобто ви хочете сказати, що персонал лікарні розумів, що вам хотілося їсти, і приносив їжу, аби ви не голодували?
— Це було в той період, коли я воювала з негідником через психотропні засоби.
— Значить, для відмови від їжі була цілком раціональна причина?
— Так.
— Отже, це не було викликано тим, що вам не хотілося їсти?
— Не було. Я часто почувала себе голодною.
— Чи можна стверджувати, що між вами і доктором Телебор’яном виник конфлікт?
— Так, можна.
— Ви потрапили до клініки Святого Стефана, тому що полили батька бензином і підпалили.
— Так.
— Чому ви це зробили?
— Тому що він бив мою матір.
— Ви це кому-небудь пояснювали?
— Так.
— Кому?
— Я все розповіла поліцейським, які мене допитували, соціальній комісії, комітету у справах дітей і молоді, лікарям, пастору і негіднику.
— Під негідником ви маєте на увазі?..
— Ось його.
Вона показала на доктора Петера Телебор’яна.
— Чому ви називаєте його негідником?
— Коли я тільки потрапила до клініки Святого Стефана, я намагалася пояснити йому, що сталося.
— І що сказав доктор Телебор'ян?
— Він не захотів мене слухати. Він стверджував, що я фантазую, і, щоб покарати, звелів прив’язувати мене до ліжка, поки я не припиню фантазувати. А потім він намагався напихати мене психотропними засобами.
— Це нісенітниця, — сказав Петер Телебор'ян.
— І тому ви з ним не розмовляєте?
— Я не сказала йому ні слова з тієї ночі, коли мені сповнилося тринадцять. Тоді я теж лежала зв’язаною. Це був мій подарунок самій собі на день народження.
Анніка Джанніні знову звернулася до Телебор’яна:
— Докторе Телебор’ян, схоже, що причиною відмови моєї підзахисної від їди було те, що вона не погоджувалася вживати психотропні засоби, які ви їй давали.
— Можливо, що вона це сприймає саме так.
— А як це сприймаєте ви?
— У мене була надзвичайно складна пацієнтка. Я стверджую, що її поведінка свідчила про наявність загрози відносно самої себе, але, можливо, це питання тлумачення. Зате вона буйствувала і демонструвала психотичну поведінку. Немає жодного сумніву в тому, що вона становила небезпеку для оточуючих. Адже вона потрапила до нас у лікарню через те, що намагалася вбити батька.
— До цього ми ще повернемося. Ви відповідали за її лікування протягом двох років. При цьому триста вісімдесят один день ви протримали її зв’язаною ременями. Чи не може бути, що ви використовували ремені як покарання, коли моя підзахисна відмовлялася вам підкорятися?
— Це чистої води нісенітниця.
— Невже? Я бачу, що, згідно з журналом пацієнтки, її в основному прив’язували ременями першого року, на який припадає триста двадцять випадків з трьохсот вісімдесяти одного. Чому її перестали зв’язувати?
— Пацієнтка розвивалася і ставала гармонійнішою.
— А чи не в тому річ, що інші співробітники лікарні визнали ваші заходи надмірно жорстокими?
— Що ви маєте на увазі?
— Хіба персонал не подавав скарг, зокрема, на насильницьке годування Лісбет Саландер?
— Цілком природно, що ситуацію можна оцінювати по-різному. Тут немає нічого незвичайного. Але годувати її насильно було важко, бо вона чинила скажений опір.