Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Цю гіпотезу було піддано конструктивній критиці В. Б. Антоновичем, А. Ю. Кримським та іншими дослідниками. Особливо обґрунтовано виступав М. С. Грушевський, розробляючи автохтоніську теорію. Слід відзначити, що з його боку йшло більш коректне висвітлення питання, нюанси якого не може зрозуміти дехто і тепер. Мова йде про терміни «Слов’яни», «Русь», «Україна», які дослідник використовував певною мірою як синоніми при обґрунтуванні думки про постійне проживання на півдні Східної Європи місцевого населення, котре в середньовічні часи нікуди не мігрувало в своїй масі і тому може вважатись (і було) предками сучасних українців. На підтвердження такого розуміння позиції М. С. Грушевського можна навести слова самого вченого, який в одній зі своїх робіт, згадуючи про Чорне море як «руське», уточнює: «...українське, говорячи теперішньою термінологією»[741].

У перші десятиліття XX ст. при подальших дослідженнях етнічних процесів у Східній Європі середньовічних часів термін «народність» почав використовуватись все ширше (В. О. Пархоменко та інші), хоча в нього не вкладали сучасного змісту. Паралельно з ним існували й поняття «руське плем’я» (О. О. Шахматов), «руський народ» (Б. Д. Греков). Уже в післявоєнний час «народність» була розглянута в теоретичному плані (В. В. Мавродін, Б. О. Рибаков, В. Й. Довженок, Д. С. Лихачов, П. П. Толочко та ін.). Нині склався усталений погляд на саму давньоруську народність як на історичну реальність впродовж усього часу існування східнослов’янської державності в IX—XIII ст.

На користь такого твердження свідчить ряд фактів. Це, насамперед, існування єдиної давньоруської мови (хоч вона мала й діалектичні особливості в окремих регіонах). Літописи наводять безліч прикладів, коли на вічових зборах Новгорода Великого і його передмість виступали київські князі і посли, а до киян звертались з промовами представники того ж Новгорода, як і Смоленська, Галича, Суздаля. Та й грамоти новгородських послів і ремісників, як аналогічні грамоти купців інших міст, могли бути прочитані й зрозумілі в різних землях Русі. Порівняльне вивчення пам’яток епіграфіки і південноруського літописання показує, що Середнє Подніпров’я на чолі з Києвом перебувало у центрі мовних процесів Давньої Русі й у XII—XIII ст. Ще одним фактом існування східнослов’янської спільноти, навіть в часи феодальної роздробленості, була територіальна спільність давньоруських земель. А разом з територіальною єдністю Руської землі, у широкому значенні цього терміна, в XII—XIII ст. росла і міцніла національна самосвідомість давньоруського народу. Давньоруські землі зберігали також культурну та релігійну єдність аж до навали орд Батия в XIII ст. Не можна забувати і про те, що консолідації єдиної народності сприяв економічний розвиток усієї східнослов’янської ойкумени. Тож усвідомлення спільності походження і розвитку, почуття територіальної цілісності, єдність мови, культури, віри, наявність єдиної економічної системи — усе це, з одного боку, було б неможливим в умовах ізольованого існування багатьох незалежних князівств, з іншого — зумовлювало необхідність подолання політичного сепаратизму окремих земель[742].