Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Говорячи про політичний аспект питання, слід вказати, що «Русь» як поняття ідентичне східнослов’янській державі, з’являється в давньоруських літописах під 912 р., в яких було зафіксовано договір 911 р. з Візантійською імперією. У цьому дипломатичному документі розуміння «рода русскаго» конкретизоване: посли, що прибули до Константинополя представляють всю Руську землю, її верховну владу — великого князя Олега, а також усіх підлеглих йому князів. Наведена в тексті договору формула точно конкретизується з процесом об’єднання східнослов’янських племен під владою Києва. Надалі це поняття згадується в русько-візантійському договорі 944 р.: «...а ще убьеть хрестеянин русина, или русинъ хрестеянина...». Таким чином, з початку X ст. назва «Русь» є загальноприйнятою і використовується навіть іноземними дипломатами при підготовці міжнародних договорів зі східнослов’янською державою. Але, як відомо з Бертинських анналів, уже 839 р. держава «Рос» активно виходила на міжнародну арену і її найменування було відоме в Західній Європі[748].

Рис. 30. Скандинавські фібули.

Крім того, не можна ігнорувати й інформацію, що міститься в Лаврентіївському та Іпатіївському літописах, де під 852 р. повідомляється: «...нача ся прозьхвати Руска земля».

Сьогодні існують протилежні погляди на те, яка ж Русь — Північна чи Південна — заявила про себе в Західній Європі. До речі, в середньовічні часи «Русь» згадується і в Карпатському регіоні, і на схід від нього. Не торкаючись третього варіанту, розгляд якого потребує самостійного дослідження, наведемо безкомпромісне твердження Г. О. Хабургаєва: «...факти зводяться до того, що літописному твердженню про появу Русі на півночі і про її зв’язок з норманськими поселеннями Приладожжя відповідають численні свідчення ономастики: всі прибалтійсько-фінські народи, що не були піддані ослов’яненню, знають (і досі зберігають) етнонім Ruotsi (Русь) для означення шведів (а не слов’ян)». На противагу цьому твердженню можна навести інше, яке виголосив С. О. Гедеонов більш як 100 років тому: «На перший погляд, випадкова подібність між фінським Ruotsi, шведським Рослагеном і слов’янським Русь, може спокусити дослідника вже упередженого на користь скандинавізму Нестерових варягів — Русі, але цією випадковістю й окреслюється тотожність Тунманно-шлецерівської гіпотези; вона не пояснює нам ні перенесення на слов’яно-шведську державу фінського найменування шведів, ні невідання літописця про тотожність Свеї та Русі, ні того, чого Слов’яни, що знали Шведів під ім’ям Русь, котрі прозвали самих себе цим ім’ям, перестають називати Шведів Руссю, після призвання; ще чому Свеони Бертинських літописів і Нормани Ахмед-ель-Катіба фіксують себе в Константинополі і Сельвії, тою назвою, під якою відомі й Чюді»[749].