Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Усі знають, що так буде і цього разу, і наступного. Імідж людини, яка нікого не боїться, — добрий імідж. А може, навпаки — дуже поганий. Колеги таких не лише не люблять — вони їх ненавидять. «Ти бач який! Я б теж так зміг! Запросто! Але ж йому нічого втрачати, його не призначать на посаду, куди планую я. Він і не прагне. А зі мною була попередня розмова заступника голови чи ще якогось чорта. Неспроста ж? Мабуть, є ж якісь підстави? І тут я піду до «усуненого» і ляпну: тримайся, мовляв, я з тобою. Та хіба я дурень, чи що? А якби не такі обставини, то, звичайно, пішов би й потиснув руку. А це падло підійшло… Йому ж бо що…»
А я вже отримав свою дозу позитивного адреналіну і, начхавши на косі погляди своїх «розумних» колег, з гордо піднятою головою йду собі до свого маленького затишного кабінету, де, на відміну від інших кабінетів, на столі в мене стоїть не портрет Президента (якого я не те що не поважаю, а вважаю нелогічною помилкою природи), а чималенька фотографія моєї улюбленої онучки Ярослави, за якою я душі не чую і люблю її більше, ніж усіх разом узятих президентів і чиновників світу…
Ось і зараз вона мені усміхається своїми блакитними, як і в мене, очками й пухленькими, з ямочками, щічками і наче говорить: «Дідусю, ти в мене найкращий, ти — молодець, ти все витримаєш і ти переможеш, бо в тебе є я, а якщо з тобою щось трапиться, то як же я без тебе?»
Я повен любові і ненависті. Ці почуття мене роздирають, шматують… Я мушу поділитися своїми почуттями з кимось. Інакше мене розірве. Свою любов, невитрачену, цілу-цілісіньку, цнотливу, як перший поцілунок, я ношу в собі. У мене її стільки, що треба довго-довго жити, щоб її поменшало або щоб вона зникла. Більше, ніж любові, у мене лише ненависті. О, ненавиджу я сильніше, потужніше й шаленіше, ніж люблю. Я пишаюся тим, що маю таку силу-силенну любові і ненависті. Навряд чи хтось схотів би відчути її, тобто ненависть, на власній шкурі.
Дедалі частіше я кажу собі: «Я нікому нічого не винен.
Я роблю все своїм близьким. Вони від мене всі залежать.
Що хочу, те й можу вчинити. Захочу — проваляюся з книжкою всі вихідні, захочу — поїду на риболовлю. Що схочу — можу собі дозволити. І робитиму це й далі, тільки тепер ще більше думатиму про те, що я сам себе зробив, сам собі все добуваю та з єзуїтським спокоєм і захватом усе це використовуватиму для свого ж задоволення.
Звіт? Перед ким? Перед людьми, які звикли сидіти на моїй шиї, при цьому зневажаючи мене і час від часу поводячись брутально, а то й влаштовуючи сцени? У жодному разі не дозволю!»
І що ж? Чи я так вчиняю, як оце говорю? Звичайно, ні. Тому найбільший стресовий стан зумовлює дисонанс між тим, що роблю, і тим, що мав би робити.
Чим я займаюся зараз? Тим, що стримую будь-яку творчість, будь-яке вільне вираження себе. Вільне… Говорити все життя не те, що думаєш, а те, що треба, поводитися не так, як хочеш, а відповідно до становища і статусу — ось що вводить іноді в натуральний ступор. І біль, і ненависть, і жаль до себе, а поінколи — й усвідомлення безвиході…
Чи можна щось змінити? Причини — ні. Вони вже вкорінилися, стали хронічними. А от «вилікувати» стан свій і ставлення до цього, звичайно, можна. Навіть потрібно. Інакше — смерть.
Справжня, фізична. Перекочувати з цього світу в інший… У нікуди… Зникнути…
Усе життя я фактично плив за течією. Що я знав про психологію? Справжню, не ту, що абияк читають у вишах. Я навіть не здогадувався, що є якась література, якісь рекомендації, вправи. І лише в зрілому віці почав читати спеціальну популярну літературу психологічного напряму. І що ж я дізнався? Що, виявляється, можна управляти не лише своїм тілом, а й емоціями, настроєм тощо. Спочатку дивувався, бо ж такого не чув ніколи. А все дуже просто. Багато дечого я навчився, дещо робив інтуїтивно. Мабуть, сама природа підказувала, як треба поводитися в тій чи іншій ситуації, щоб тебе не розірвало від емоцій…
І ось до п’ятдесяти років я досяг майже усього, чого хотів від життя. Сама доля сприяла, щоб до цього віку я встиг зробити багато з того, про що навіть не мріяв. Не смів мріяти. Єдине, чого добитися ніяк не можу — це зупинити час. А цей пан чекати не любить, та й не вміє. Тому я дедалі частіше задумуюся не над тим, чого досяг і що маю, а який слід залишу по собі на землі і «що» та «як» (раніше це здавалося банальним) люди згадуватимуть про мене. І як довго. І знайомі, і друзі, і подруги…
Чи ж хвилю залишу по собі, чи лише плюскіт!?»
Зорій підвівся з лавочки, підійшов до обеліска, поцілував портрет, викарбуваний у граніті, й сказав: «Ну, все, матусю. Лежи тут спокійно. Мені вже треба йти. Розповів тобі про наболіле, виговорився — і якось легше. Кому ж я ще можу про це все розказати? Ти в мене одна-єдина жива душа, яка мене розуміє. Хочеш сказати — нежива? Жива, мамочко, жива… Ти для мене завжди жива».