Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Найслабіший Тичина й тут у своїх інвективах, у своєму лірично-сатиричному випаді проти «великих брехунів» та в своєму монолозі «Перед пам’ятником Пушкіну в Одесі». Гнів у Тичини рідко коли виходить переконуючий, — про це ще писав Меженко у «Ґроні». І характерно, що тут поетові одмовляються служити й мова, й музика віршова. Ритм його шестистопових ямбів сухий, а мова повна невиправданих русизмів. Все це на рівні сонетів та ронделів «Плуга».
Не сильний взагалі і цикл «В космічному оркестрі». Неприємно вражає перемішання слів і образів із ритмом далеких одна від одної сфер. З одного боку: «І плачуть, і співають промені у далині, немов віолончелі», «Дух пройняв усе»; з другого — семестри, аеростати, мотори, конфедерації, девізи etc. Виїмком являється тільки надзвичайно сильний, бо не обтяжений словесною зайвиною уривок VI: «Мов пущене ядро з гармати».
Сказаним ми, розуміється, ніскільки не хочемо умалити значення останньої книжки Тичини. Навпаки — її хиби й помилки тільки тому й помітні, що проектуються вони на площі високо досконалої віршової техніки. В кого з сучасних поетів знайдемо такі стислі і разом — такі музичні місця, як ці рядки з перекладеної ніби із Баратинського, а по суті такої щиро тичинівської «Весни»:
І одно тільки слід закинути авторові — це те, що він занадто томить читачів, не пускаючи в друк своїх давним-давно викінчених речей. Збірка «Вітер з України» майже в такому вигляді, як тепер, зложилася на початку 1923 року, видано ж її тільки наприкінці р. 1924-го. Цікаво, як довго ще лежатиме в столі авторовім викінчений і оброблений уже «Сковорода»?
1925
В справі критично-бібліографічного журналу{130}
З часу припинення «Книгаря» восени 1920 р. і досі справа критично-бібліографічного часопису на Вкраїні все ще не може налагодитись. Так, — бо ні «Голос друку», складений у Києві літом 1921 р. і випущений через рік у Харкові, важкий і нерухомий, ні книгоспілчанська «Книга», що замінила його 1923 р., ні «Книга» «Червоного шляху» цієї справи, по суті, не розв’язали. Фізіономії своєї вони не виявили, бібліографів та рецензентів коло себе не згромадили, книжкової продукції своїми рецензіями не охопили і, можна думати, не задовольнили навіть редакційних своїх колеґій. Принаймні в друкованих своїх заявах редактори та ближчі співробітники цих бібліографічних спроб одверто признаються, що покійний «Книгар» був журналом «доволі жвавим та цікавим»; що ж до їх власних видань, то ще недавно читач був свідком їхніх писань та міркувань про те, як поставити і як «зрушити з місця віз бібліографічного журналу» (вираз т. Г. К-би).
Маємо на увазі дискусію, що відбулася на сторінках «Культури і побуту» на початку ц. р.
Загальне враження від цієї дискусії можна найкраще схарактеризувати такою картиною: тяжко, непоправно хворий лежить у кімнаті, а його близькі й родичі в певності, що він їх не почує, розв’язують над ліжком практичні питання завтрашнього дня: що треба буде зробити, коли його вже не буде.
Пригляньмося ж до цього похорону давнішої «Книги» напередодні її смерті та до міркувань про те, чим має стати новий, по нових рецептах зреформований журнал.
Всіх статей три. Найголовніша з них належить т. М. Годкевичу. Вона, власне, й порушує справу.
Т. Годкевич виходить з порівняння бібліографічної справи в РСФСР і у нас:
«Росія має силу бібліографічних видань, багатих і технічним виконанням, і добором сил, і обсягом, і тиражем: «Печать и революция», «Книжная летопись», «Книгоноша», «Красный библиотекарь», «Новая книга», «Бюллетени литературы и жизни», «Помощь домашнему образованию», «Красная печать», «Журналист» і т. д…. Багато уваги звертається на книгу, на справу виробництва її, розповсюдження й доцільного використання… Тут багато допомагає традиція, звичка до бібліографічних журналів і великий розмах видавничої діяльності.