Книга Піску. Пам’ять Шекспіра

Він усміхнувся й додав:

— До того ж будь-яка подорож — космічна. Перелетіти з планети на планету — це все одно, що піти до сусідньої ферми. Ввійшовши до цієї кімнати, ти здійснив космічну подорож.

— Саме так, — відказав я. — А ще багато було розмов про хімічні речовини й тваринний світ.

Чоловік повернувся до мене спиною й задививсь у вікно. Надворі в місячному сяйві біліла вкрита снігом рівнина.

Я зважився на нове запитання:

— А музеї та бібліотеки є?

— Ні. Ми прагнемо забути минуле й звертаємось до нього хіба що, коли пишемо елегії. Ми не відзначаємо столітніх ювілеїв і не вшановуємо небіжчиків. Кожен самотужки мусить докладати зусиль у тій царині науки чи мистецтва, яку вподобав.

— У такому разі кожен має сам собі бути Бернардом Шоу, Ісусом Христом і Архімедом.

Він згідливо кивнув головою. А я розпитував далі:

— Що сталося з урядами?

— У них помалу відпала потреба. Вони закликали на вибори, проголошували війни, встановлювали тарифи, конфісковували майно, віддавали накази про арешти й намагалися вводити цензуру, тож на всій планеті не знайшлося б людини, яка б їх шанувала. Преса перестала друкувати їхні заяви та портрети. Політики змушені були шукати собі пристойну роботу, деякі зробилися непоганими комедіантами чи ворожбитами. Звісно, насправді все було не так просто, як це можна пояснити кількома фразами.

Змінивши тон, він додав:

— Я побудував цей будинок, — такий самий, як і решта осель. Я власноруч виготовив ці меблі й начиння. Я обробляв землю; інші люди, яких я ніколи не бачив, робитимуть це краще за мене. Я можу тобі дещо показати.

Я пішов за ним до сусідньої кімнати. Там він засвітив лампу, що висіла під стелею. У кутку я помітив арфу. Стіни були завішані прямокутними полотнами, на яких домінувала жовта гама. Складалося враження, що їх малювали різні люди.

— Це мої роботи, — мовив він.

Я почав розглядати полотна й зупинився біля найменшого: малюнок, на якому було зображено захід сонця, створював відчуття безкінечності.

— Якщо подобається, можеш забрати його на згадку про друга з майбутнього, — спокійно запропонував господар.

Я подякував. Однак деякі полотна насторожили мене. Здавалося, вони були просто білі або майже білі.

— Вони намальовані фарбами, яких твої давні очі розрізняти не здатні.

Тонкі пальці провели по струнах арфи, і я насилу розчув якісь поодинокі звуки.

Цієї миті у двері хтось постукав.

До будинку ввійшли троє чи четверо чоловіків і висока жінка. Хто вони такі — брати й сестра чи це час зробив їх такими схожими одне на одного? Господар звернувся спершу до жінки.

— Я знав, що ти неодмінно прийдеш сьогодні. Ти бачила Нільса?