Книга Піску. Пам’ять Шекспіра

— А як звали твого батька?

— Його ніяк не звали.

На одній зі стін я помітив полицю з книжками. Розгорнув навмання якийсь том; літери були чіткі й незрозумілі, написані від руки. Кутасті рядки нагадували мені рунічне письмо, а втім, ним користувалися тільки для написів. Я подумав, що люди майбутнього не лише вищі на зріст, але й більш вправні. Несамохіть я подивився на довгі тонкі пальці в чоловіка.

Він тим часом мовив:

— Зараз ти побачиш те, чого ніколи не бачив.

І обережно простягнув мені примірник «Утопії» Мора, надрукований 1518 року в Базелі; у книзі бракувало кількох сторінок і гравюр.

Я, трохи хизуючись, зауважив:

— Це — друкована книжка. Вдома я маю тисячі дві таких видань, хоч то й не такі дорогі стародруки.

Я вголос прочитав назву.

Чоловік засміявся.

— Ніхто не в змозі прочитати дві тисячі книжок. За чотири століття, що я живу, мені вдалося подужати не більше півдюжини. До того ж важливо не читати, а перечитувати. Книгодрукування, з яким нині покінчено, було однією з найбільших напастей для людини, бо через нього множилися до безкінечності непотрібні тексти.

— У моєму досить цікавому минулому переважали забобони, буцімто щодня відбуваються події, які соромно ігнорувати, — відказав я. — Планета була повна колективних примар: Канада, Бразилія, Швейцарське Конго[108], Спільний ринок. Майже ніхто не знав передісторію Платонових ідей, зате всі були в курсі найменших подробиць останнього з'їзду вчителів, неминучого розриву дипломатичних відносин і послань, якими обмінювалися президенти і які були написані секретарями секретарів у помірковано туманних висловах, властивих цьому жанру.

Все це люди читали, щоб невдовзі забути, бо за кілька годин нові банальності витісняли попередні. З усіх галузей найбільш публічною була, поза всяким сумнівом, політика. Бути послом чи міністром — ось доля маніяка, якого возили у довжелезному торохтливому лімузині в супроводі мотоциклів та бовдурів-охоронців і на якого скрізь чатували невситимі фоторепортери. «Тим послам і міністрам наче ноги повідтинали», — часто казала моя матір. Друковане слово й портрети зробилися реальнішими за будь-які речі. Лише те, що друкувалося, було справжнє. Esse est percipi («бути — це бути зображеним») стало принципом, способом і метою нашої своєрідної концепції світу. В тому минулому, де мені випало жити, люди були наївні: вони вірили, що крамниця справді гарна, бо так запевняв її власник. Часто траплялися крадіжки, хоча всі знали, що гроші не додають ні щастя, ні спокою.