Книга Піску. Пам’ять Шекспіра

Я повернувся до краю урнів і насилу відшукав оселю співця.

Я ввійшов і назвався. Вже споночіло. Торкелссон, лежачи на долівці, наказав мені запалити свічку в бронзовому свічнику. Його лице так постаріло, що я несамохіть подумав, що й сам зробився старим. Як водиться, я запитав його про конунґа.

— Ім’я нашого нинішнього державця не Ґуннлауґ, — озвався господар. — Його звуть інакше. Розкажи-но мені про свої мандри.

Я розповів йому геть усе, до найменших подробиць, які тут опускаю. Перш ніж я договорив, він запитав:

— Ти багато співав у тих краях?

Запитання захопило мене зненацька.

— Спершу я співав, аби заробити на прожиток. Згодом якийсь незрозумілий страх віднадив мене від співу та арфи.

— Гаразд, — схвально мовив Торкелссон. — Тепер розповідай далі.

Я так і вчинив. Потім запала мовчанка.

— Що дала тобі твоя перша жінка? — знову запитав він.

— Усе.

— Мені також життя дало все. Життя всім дає усе, але більшість людей цього не знає. Мій голос втомився, й пальці ослабли, але послухай мене.

Він вимовив слово «ундр», що означає «диво».

Мене зачарував спів умирущого, але в цьому співі, в цих акордах я бачив власні поневіряння, і рабиню, з якою вперше спізнав любов, і людей, яких убив, і холодні світанки, і зорю над річкою, і весла. Я взяв арфу й заспівав інше слово.

— Гаразд, — проказав він, і я мусив нахилитися до нього, щоб розчути. — Ти мене зрозумів».