Книга Піску. Пам’ять Шекспіра

Заходився вивчати її, сторінка за сторінкою, часом зацікавлено, часом знуджено, і поклав собі вивчити напам’ять якусь главу з книги Мойсеєвої «Вихід» і кінцівку книги Екклезіаста. Він не намагався зрозуміти прочитане. Людина вільнодумна, він, однак, щовечора повторював «Отче наш», як обіцяв матері, коли їхав до Монтевідео. Бо якби знехтував синівську обітницю, міг би вскочити в халепу.

Він знав свою мету — ранок двадцять п’ятого серпня. Знав, скільки днів мусить чекати. Коли ж мети досягне, час зупиниться або, точніше, його вже не обходитиме, що станеться потім. Він чекав цього дня, як щастя чи свободи. Спинив годинника, щоб не позирати на циферблат, але щоночі, зачувши дванадцять глухих ударів, відривав листок календаря і думав: одним днем менше.

Спершу намірявся жити звичним життям. Пити свій мате[129], палити сигарети, читати й повторювати певну кількість сторінок, теревенити з Клементиною, коли та приноситиме на таці їжу, заучувати якусь промову, перш ніж загасити свічку. Розмовляти з Клементиною, жінкою літньою, було нелегко, бо її пам’ять зупинилась у часі, коли вона жила в селі та подробицях того життя.

Він мав шахівницю і розігрував на ній безладні партії, які не завершував. Бракувало тури, яку він замінював кулею або монетою.

Аби згаяти час, Арредондо щодня прибирав кімнату й ганявся за павуками. Мулатку дратувало, що хазяїн опускається до такого: то, мовляв, її клопіт, та й робить він це незграбно.

Арредондо був би радий прокидатися, коли сонце підіб’ється височенько, але переважала давня звичка пробуджуватись удосвіта. Він скучив за друзями, хоча й усвідомлював без жалю, що вони, з огляду на його стриманість, не нудьгують за ним. Котрийсь із них завітав якось і запитав про нього, та далі порогу не пройшов. Мулатка не знала його, тож Арредондо так ніколи й не довідався, хто то був. Йому, жадібному до газет, було важко відмовитися від цих вмістилищ одноденної марноти. Він не був ні мислителем, ні мудрагелем.

Дні й ночі минали одноманітно, та найбільше гнітили неділі. В середині липня він збагнув, що помилявся, сподіваючись розміряти час, який так чи інакше поглинає людину. І тоді Арредондо дав уяві блукати просторами Уругваю, землею, що сьогодні стікала кров’ю, — горбистими полями Санта-Ірене, де хлопчиком запускав паперових зміїв; згадав жеребця в яблуках, який, певно, давно сконав, і куряву, коли погоничі женуть худобу повз маєток, і старий візок з усяким мотлохом, що раз на місяць приїздив із Фрай-Бентоса[130], згадав бухту Ла-Аграсіада[131], де висадилися тридцять три, згадав Ель-Ервідеро[132], і кинджали, і гори, і ріки, і вершину Серро — він видерся колись на неї, дістався аж до маяка, певний, що іншої такої не знайти на обох берегах Ла-Плати. Спомин про гору викликав новий — Арредондо згадав гору на державному гербі й заснув.