Книга Піску. Пам’ять Шекспіра
- Автор: Борхес Хорхе Луис
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-471-4
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Книга Піску. Пам’ять Шекспіра». Краткое содержание книги:
— Я з роду скальдів; взнавши, що поезія урнів складається з одного-єдиного слова, я подався на його пошуки, які мали привести мене до їхнього краю. Ціною виснажливих зусиль через рік я добувся туди. Споночіло; я завважив, що люди, які траплялися на моєму шляху, з цікавістю дивляться на мене, пару разів хтось поцілив у мене каменем. Помітивши вогонь у кузні, я ввійшов.
Коваль запропонував мені нічліг. Його звали Ормом. Мова, якою чоловік говорив, скидалася на нашу. Ми перекинулися кількома словами. З його вуст я вперше почув ім’я конунґа — Ґуннлауґ. Я знав, що, відколи почалась остання війна, конунґ підозріло ставився до чужоземців і мав звичай їх розпинати. Щоб уникнути такої долі, більш підхожої для Бога, ніж для людини, я вирішив начеркати драпу, хвальну пісню, що звеличувала звитяги, славу та милосердя конунґа. Заледве встиг запам’ятати її, коли по мене прийшли двоє чоловіків. Я не віддав їм свого меча, але погодився піти з ними.
Ще мерехтіли досвітні зорі. Ми перетнули місцину, обабіч якої стояли халупи. Мені розповідали про піраміди; на першому ж майдані я узрів жовтий дерев’яний стовп. На його вістрі завважив чорне зображення риби. Орм, котрий ішов за нами, пояснив, що ця риба є Словом. На наступному майдані стояв червоний стовп із колом. Орм знову сказав, що це Слово. Я попросив, аби він те слово вимовив. Коваль відповів, що він простий ремісник і не знає його.
На третьому, останньому майдані я угледів чорний стовп — уже не пригадую, що було намальовано на ньому. У глибині тяглася довга пряма стіна, країв якої я не побачив. Згодом я пересвідчився, що вона кругла, вгорі над нею глиняна стеля, а внутрішніх дверей немає, і стіна ця оточує ціле місто. Прив’язані до загорожі коні були низькорослими й довгогривими. Коваля не пропустили з нами. Всередині стояли озброєні люди. Конунґ Ґуннлауґ хворів і лежав, напівзаплющивши очі, на встеленому верблюжими шкурами помості. Це був змучений чоловік із жовтуватою шкірою — ніби священна й майже забута річ; його груди перетинали довгі старі шрами. Один із вояків пропустив мене наперед. Хтось приніс арфу. Опустившись навколішки, я заспівав тихим голосом драпу. В ній не бракувало риторичних зворотів, алітерацій та акцентів, яких вимагає цей жанр. Не знаю, чи зрозумів її конунґ, але він дав мені срібний перстень — зберігаю його й досі. Під подушкою я завважив лезо кинджала, а праворуч од конунґа — стокліткову шахівницю й кілька фігур, поставлених абияк.
Охоронці відштовхнули мене вглиб приміщення. Моє місце зайняв інший чоловік; він залишився стояти. Торкнув струни, мовби налаштовував їх, і повторив низьким голосом слово, яке я волів би збагнути, але не збагнув. Хтось шанобливо мовив: Він нічого більше не хоче казати.
У декого я помітив сльози на очах. Чоловік підносив чи стишував голос, майже однакові акорди були одноманітними чи, радше, нескінченними. Я волів би, щоб ця пісня тривала вічно й зробилася моїм життям. Раптом вона урвалася. До мене долинув звук арфи, коли знесилений співець жбурнув її на землю. Ми пішли звідти безладною юрбою. Я був одним з останніх. З подивом побачив, що вже сутеніє.
Зробив кілька кроків, коли на моє плече опустилася чиясь рука.
— Перстень конунґа був твоїм талісманом, — проказав незнайомець, — але смерть твоя близька, бо ти чув Слово. Я, Б’ярні Торкелссон, врятую тебе. Я з роду скальдів. У своєму дифірамбі ти назвав кров водою меча, а битву — тканням людей. Пам’ятаю, я чув ці образи від батька мого батька. Ми обидва поети, я врятую тебе. Тепер ми не означаємо кожну подію, що запалює нашу пісню; ми зашифровуємо її в одному-єдиному слові, яке є Словом.
— Я не розчув його, — завважив я. — Скажи мені, що то за слово.
Він трохи повагався, а тоді відповів:
— Я присягнувся не розголошувати його. До того ж ніхто не може чогось навчити. Ти мусиш віднайти його сам. Нам слід поквапитися: ти важиш життям. Я сховаю тебе у своєму домі, вони не посміють шукати тебе там. Якщо вітер буде ходовим, завтра ти відпливеш на південь.
Так розпочалася пригода, яка тривала не одну зиму. Я не розповідатиму про примхи долі й не намагатимусь пригадати їхньої послідовності. Я був веслярем, работорговцем, рабом, дроворубом, грабіжником караванів, співаком, обстежувачем глибин і випробувачем металів. А ще — упродовж року — невільником на ртутних копальнях, а це псує зуби. Разом з людьми зі Швеції служив у сторожі Міклагарда (Константинополя). На березі Азова я спізнав любов жінки, якої ніколи не забуду; я кинув її чи вона мене — байдуже. Мене зраджували, і я зраджував. Доля не раз змушувала мене вбивати. Якийсь грецький воїн кинув мені виклик і запропонував вибрати один з двох мечів. Один був на долоню довший за інший. Я збагнув, що супротивник хоче залякати мене, й вибрав коротший. Він спитав, чому я так вчинив. Я відповів, що від руків’я мого меча до його серця відстань незмінна. На березі Чорного моря рунічним письмом я накреслив епітафію моєму побратимові Лейфу Арнарсону. Я бився проти голубих людей із Серкланда[102], сарацинів. У плині часу я був багатьма людьми, однак цей вир тривав як один довгий сон. Головним залишалося Слово. Якось я зневірився в ньому. Повторював собі, мовляв, зректися чарівної гри, в якій ти комбінуєш чарівні слова, безглуздо, й не варто шукати одне-єдине слово, можливо, примарне. Цей доказ не спрацював. Якийсь місіонер запропонував мені слово Боже, але я відкинув його. Якось удосвіта, на березі річки, що впадала в море, мене осяяв здогад.
102
Серкланд — у скандинавських сагах назва Арабського халіфату.