Книга Піску. Пам’ять Шекспіра
- Автор: Борхес Хорхе Луис
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-471-4
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Книга Піску. Пам’ять Шекспіра». Краткое содержание книги:
Поет зважився пробурмотіти:
— Три магічні дари, тріади і незаперечна Трійця.
Король вів далі:
— На знак нашого схвалення прийми цю золоту маску.
— Дякую, я зрозумів, — відказав поет.
Минув іще рік. Охоронці помітили, що поет прийшов до палацу без рукопису.
Король вражено дивився на поета: перед ним стояла немовби інша людина. Щось (але то не був час) покарбувало й змінило риси поета. Його очі наче дивилися в далечінь або зробилися незрячими. Поет попросив дозволу сказати королю кілька слів сам на сам. Придворні залишили їх наодинці.
— Ти не написав оди? — запитав король.
— Написав, — сумно озвався поет. — Але краще б Господь наш Ісус Христос не дав мені цього зробити.
— Можеш прочитати?
— Я не смію.
— Я спонукаю тебе до мужності, якої тобі бракує, — мовив король.
Поет прочитав поему. Вона складалася лише з одного рядка.
Не наважуючись повторити її вголос, поет і король шепотіли її, немов потаємну молитву чи прокляття. Король був не менш зачарований і приголомшений, ніж поет. Обидва зблідли й дивилися один на одного.
— У молодості, — мовив король, — я помандрував на кораблі туди, де заходило сонце. На якомусь острові побачив срібних хортів, які загризали на смерть золотих вепрів. На іншому ми вгамовували голод запахом чарівних яблук. Ще на одному споглядав вогненні мури. На останньому з островів повисла дугою ріка перетинала небо, а в її водах плавали риби й кораблі. Це справжні дива, але вони не йдуть у жодне порівняння з твоїм віршем, який — не збагнути як — таїть усі ці дива. Якими чарами навіяно його тобі?
— Якось, — відповів поет, — я прокинувся вдосвіта, повторюючи слова, сенс яких не зрозумів одразу. Вони й склали цей вірш. Я відчув, що скоїв тяжкий, може, навіть непрощенний гріх.
— Тепер цей гріх обтяжує нас обох, — пробурмотів король. — Ми спізнали прекрасне, а така благодать заборонена смертним. Тепер мусимо її спокутувати. Я дав тобі дзеркало й золоту маску, ось мій третій, останній дарунок.
І король поклав йому в правицю кинджал.
Про поета відомо, що він заподіяв собі смерть, щойно вийшов з палацу; про короля — що він зробився жебраком і блукає дорогами Ірландії, яка була колись його королівством, і що він ніколи більше не наважився повторити той вірш.
Ундр
Мушу попередити читача, що наведені тут сторінки марно шукати в «Libellus» (1615) Адама Бременського[94], котрий, як відомо, народився й помер в одинадцятому сторіччі. Лаппенберг[95] знайшов рукопис в Оксфордській бібліотеці й визнав його — з огляду на деякі побічні подробиці — пізньою вставкою, а проте опублікував з цікавості у своїй «Analecta Germanica»[96] (Ляйпциг, 1894). Думка пересічного аматора-аргентинця важить небагато; той нехай читач дасть цим нотаткам власну оцінку. Мій переклад на іспанську не дослівний, однак достовірний. Адам Бременський пише: «…З-поміж народів, які живуть на межі пустелі, що простягається по той бік затоки, ген за землями, де плодяться дикі коні, слід згадати передусім урнів. Непевні чи фантастичні повідомлення купців, ризики подорожі та грабіжництво кочівників так і не дали мені можливості дістатися до тих теренів. А проте мені відомо, що тамтешні хисткі відлюдні села розташовані в низовині Вістули[97]. На відміну від шведів, урни є послідовниками істинної християнської віри, не заплямованої ні аріанством[98], ні кривавим культом демонів, від яких ведуть родовід королівські доми Англії та інших північних держав. Вони пастухи, човнярі, чаклуни, зброярі та воїни. Через нещадні війни вони майже не займаються землеробством. Рівнина і племена, що рухаються нею, зробили їх вправними вершниками та лучниками. Людина завжди стає врешті-решт схожою на своїх ворогів, їхні списи довші за наші, бо це списи верхівців, а не піхтури.
Вони, природно, не володіють пером, не знають каламарів та пергаменту. Шкрябають свої літери, мов наші предки руни, які їм відкрив Одін[99] після того, як дев’ять днів карався, висячи на ясені.
До цих загальних відомостей додам мій діалог із ісландцем Ульфом Сіґурдарсоном, чоловіком суворим та неговірким. Ми гомоніли в Уппсалі[100], поблизу храму. Вогнище згасло, крізь шпарини в стіні проникав холод і витикався досвіток. Знадвору на снігу залишили сторожкі сліди сіроманці вовки, що пожирають плоть відданих трьом богам язичників. Наша бесіда почалася латиною, як ведеться серед церковників, проте невдовзі ми перейшли на північну мову, поширену від Ultima Thule[101] до базарів Азії. Чоловік мовив:
94
Адам Бременський (до 1050–1081) — німецький священик і хроніст; «Libellus» (лат.; назва скорочена, букв. книга, твір) — останній (четвертий) том його «Діянь архієпископів Гамбурзької церкви».
95
Йоганн Мартін Лаппенберг (1794–1865) — німецький дипломат та історик.
96
«Analecta Germanica» (лат.) — букв. «Германський збірник».
97
Вістула — лат. назва Вісли.
98
Аріанство — єретичне, на думку отців Церкви, вчення священика з Александрії Арія (бл. 250–336).
99
Одін — верховний бог скандинавського пантеону, за легендою, дев’ять днів провисів прип’ятий до світового дерева — ясена Іґґдрасілль, щоб добути рунічне письмо.
100
Уппсала — місто в Швеції.
101
Ultima Thule (лат.) — ідіоматичний вираз, що виник від назви напівміфічного острова Туле й означає «край землі».