Історія однієї істерії
- Автор: Потанина Ирина Сергеевна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-59-3
- Жанр: Иронические детективы
Электронная книга - «Історія однієї істерії». Краткое содержание книги:
Не сумуйте, все це чекає на вас і в новому романі, останньому з цього циклу. А на додачу — ще безліч не менш цікавих персонажів: унікальний письменник Хомутов і його лиховісний з вигляду друг-глухонімий, видавець-ідеаліст, що перебуває в полоні власних ілюзій, неперевершена режисерка молодіжного театру «Сюр» з безліччю найкумедніших дивацтв і її вихованці, такі, як голомоза, та не позбавлена шарму дівчинка на прізвисько Тигра, трішки нервова Ксенія, її подруги Лариса з Аллою, що полюбляють чомусь таємниче зникати, й нарешті, причина всіх нещасть цих дівчаток — талановитий і демонічний Кирило… Чого вони всі накоять цього разу, ми переповідати не будемо. Але повірте: пригоди, які ви переживете з ними разом, такі само захопливі, як і в попередніх книжках циклу.
Я миттєво знітилася, розуміючи, що передала куті меду. Тут потрібно зауважити, що я просто переспілкувалася з однією подругою дитинства, тож примудрилася перейняти від неї невластиву мені досі пафосність і категоричність. Моя матуся мала рацію, стверджуючи, що я легко піддаюся чужому впливові, причому, віддаю перевагу його негативним сторонам. Нема того, щоб перейняти від подруги ділову хватку чи світські манери… На жаль, я заразилася її рідкісним талантом роздувати трагедії з дрібниць. Тепер варто було мені заговорити про якусь дрібну неприємність, як я захоплювалась і починала розповідати про неї вже як про велику трагедію. При цьому сама починала вірити власним словам, накручувала себе й усіх навколо та робилася зовсім нестерпною. Ось як зараз. Людина лише хотіла дещо довідатися про нашу агенцію… Зараз усі так роблять. Мода така — робити довідки… Що тут, власне, поганого?
Мені стало соромно.
— Катрусю, я посиджу в приймальні, погортаю журнали, ага? — безневинно поцікавилась Настуся, заносячи до кабінету тацю з чаєм.
Підозріла відсутність цікавості в Сестриці мене трішки насторожила. По ідеї, їй мусило бути дико цікаво послухати мою розмову з Шумиловим.
— Поки ви говорили, до нас прийшла моя племінниця, — пояснив Шумилов, киваючи на монітор, що показував простір перед під’їздом. — Напевне, ваша, кгм, асистентка, бажає поговорити з нею.
Зрозуміло, Настуся вибрала чудовий час для того, щоб знайомитися з новими подружками! Втім, так навіть краще. Не заважатиме розмові з замовником. Хоча, власне, чому тут уже можна перешкодити? Все й так безнадійно зіпсовано.
— Пробачте, а чому ви помітили, як прийшла племінниця, а я — ні? — насторожилась я.
— Ну… Ви були захоплені промовою.
— Але не настільки ж, щоб не почути дзвінка! Як працює система допуску до вашого кабінету?
Від такого нахабства Шумилов трішки сторопів.
— Ну, знаєте… Це не зовсім коректне запитання.
— Пробачте, — зовсім знітилась я, — для того ви й ставили цю систему, щоб не кожен знав, як вона працює…
— Загалом, саме так, — кивнув Шумилов і посміхнувся.
У нього виявилася дуже приємна посмішка, позбавлена будь-якої офіційності. Домашня, приваблива.
У відповідь на це спостереження легковажної частини мене інша я ще міцніше стисла губи, знову перетворюючись на ділову фурію.
— Знаєте, — не знати нащо заявила ця фурія, — ви поводитеся так, начебто чогось боїтеся.
Фурія не зводила погляду з обличчя господаря кабінету, очевидно розраховуючи, що її погляд змусить його негайно покаятися та зізнатись у чомусь жахаючому.
— Дійсно боюся, — моє зауваження Шумилова нітрохи не збентежило. — Боюся марнувати час. Знаєте, яка кількість графоманів мріє поділитися новими задумами з видавцем літературного журналу? Знаєте, скільки часу витрачається на те, щоб пояснити їм, хто займається добором рукописів для друку?
— А хто? — несподівано для самої себе запитала я.
— Редактори шпальт, — вочевидь дратуючись, відповів Шумилов і раптом перейшов на підвищений тон: — А ви що, пробралися до мене під виглядом детектива, щоб поговорити про які-небудь свої рукописи?!
— Боронь Боже! — категорично заявила я, знову навіки ховаючи літературні амбіції, що були на мить сколихнулися в душі. — Я таки детектив.
Схоже, Шумилова не на жарт дістали бажаючі надрукуватися, бо коли він почув, що я не з них, відразу заспокоївся. Телефон, який раптом задзвонив, змусив видавця знову насторожитися.
— Вибачте, — кинув він мені й поринув у розв’язання буденних робочих проблем. Я так ретельно намагалася не підслуховувати цю розмову, що дотепер можу дослівно відтворити весь текст видавця. От же ж дивно влаштована моя пам’ять: мимовільно записує саме те, про що я намагаюся забути, і вкрай безвідповідально ставиться до збереження важливої для мене інформації.
— Виходить, ви не автор, — повернувся до нашої теми Шумилов, коли поклав слухавку, — просто не цілком врівноважена особа, — це він промовив ніби сам до себе. — А, власне, чого ще чекати від тих, кого посилає Зінаїда? Гаразд. Це істотно полегшує справу.
— Це я неврівноважена?! — зовсім неврівноважено обурилась я, але потім швидко себе опанувала: — Не вигадуйте. Я ділком нормальна. Просто сьогодні випав досить важкий день. Спочатку всі ці чудасії в театрі, потім здоровань-глухонімий, що нас із сестрою переслідував. Тепер ще ви…
На місці Шумилова я б образилася на зневажливу інтонацію останніх слів. Але його зацікавило інше.
— Здоровань-глухонімий?! Гнався? Про що це ви?