Історія однієї істерії

— Знаєте що, — швидко промовив він тоном, який не терпів заперечень, коли нарешті скінчив розмову, — ви запевняєте, що збираєтеся займатися розслідуванням? То займайтеся. До чого тут Ксенія? Нема нічого дивного в її рішенні піти з театру. Вона злякана зникненням подруг…

— Чому Ксенія не вірить, що дівчатка пішли з дому за власним бажанням? Міліція ж бо вважає це доведеним фактом. Чого боїться Ксенія?

Гадаю, якби погляд дійсно міг спопеляти, обидва телефонні апарати цього видавця давно припинили б своє існування. Цього разу вони дзвонили хором.

— Ні, це просто неможливо, — довірчо повідомив мені Шумилов.

— Не беріть слухавку, — співчутливо порадила я.

— Але ж це по роботі! — тужливо заперечив він, але жодної зі слухавок так і не зняв. — А нині робочий час. Значить, потрібно відповідати. Я ділова людина й не маю права вільно розпоряджатися своїм робочим часом.

— Але ж розмова зі мною — теж робота! — меланхолійно переводячи погляд з одного апарата, що відчайдушно дзвонив, на іншій, зауважила я.

— Ще й яка! Вищої категорії складності, — тяжко зітхнув співрозмовник.

Цієї миті раптом запанувала тиша. Шумилов занервував ще дужче.

— Ну ось! Через вас я так і не зняв слухавки! Напевне, дзвонили в якійсь надзвичайно важливій справі.

— Передзвонять, — втішила я. Потім навіщось додала: — Вас не зрозумієш! То ви засмучуєтеся, коли телефони дзвонять, то коли не дзвонять…

— Знаєте, мене раптом навідала здорова думка, — замість відповіді заявив Шумилов. — Давайте зустрінемося ввечері. Де-небудь на нейтральній території. Тут я все одно не зможу нормально спілкуватися.

«Да-ва-йте зустрі-не-мо-ся вве-че-рі-і!» — співучо повторила до знемоги задоволена легковажна частина мене. — «Ха! А що ж мені надягти? Треба подумати».

— Чудово. Тільки приходьте з донькою. Заразом з’ясуємо причину всіх її страхів. Повірте, Ксенія напевно знає про зникнення подруг більше за нас із вами, — на зло самій собі заявила я.

— Гарна ідея, — мене засмутила відмова моєї власної шкідливості від зустрічі наодинці. Шумилов сприйняв її зі справжньою наснагою. — Ми з Ксюшею чекатимемо на вас у ресторані «Буль і Компанія». Дехто називає його просто «Бульк».

Шумилов запитливо глянув на мене і після мого ствердного кивка застиг із подивом на обличчі.

— Ви знаєте цей ресторан?

У його подиві мені почулося щось принизливе.

Чотири роки тому, перебуваючи в славетному місті Франкфурті, я потрапила в жахливу автомобільну пробку, піддалася нападу раптом загостреного патріотизму та з гордовитим виглядом заявила своєму знайомому німцеві: «А ось у нас в Україні таких огидних пробок не буває». «Ну, звичайно, у вас же немає автомобілів», — із властивою німцям прямотою відповів знайомий. Вираз поблажливого подиву не сходив з обличчя німця протягом наступних двох годин, котрі я присвятила розповідям про те, що в Україні є й автомобілі, й власне телебачення, й безліч інших ознак цивілізованого суспільства. Щоб пояснити, про яку країну йдеться, доводилося щохвилини повторювати заповітні слова: Чорнобиль, «Динамо-Київ», «брати Кличко»…