Казки Сельви
- Автор: Кирога Орасио
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-15-1
- Переводчик: Сергей Юхимович Борщевский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки Сельви». Краткое содержание книги:
Орасіо Кіроґа творив у різних жанрах — дебютувавши як поет, згодом він став автором двох романів, повісті, збірника п’єс. Однак для читачів Кіроґа — передусім неперевершений майстер оповідання. Зворушливим та оригінальним залишається він і тоді, коли звертається до такого жанру як казки та оповідання про тварин.
Ще в 1903 році Орасіо Кіроґа як фотограф узяв участь в археологічній експедиції в аргентинській провінції Місьйонес. Згодом, зачарований первозданною природою тих місць, залишив Буенос-Айрес і на довгі десять років оселився у сельві — саме так іспанською та португальською мовами звуть буйні тропічні ліси Південної Америки. Досвід життя серед дикої природи прислужився письменникові у створенні збірника оповідань «Дикун» (1920), а також книжок «Казки сельви» (1918) та «Пригоди Анаконди» (1921).
Дві останні, перекладені українською, ввійшли до цього видання і, на думку видавництва, зацікавлять широке коло читачів — і зовсім юних, і дорослих.
До того ж було дуже холодно, а темрява запала така, що хоч очі повиколюй. Змія час від часу відчувала бажання кинутися на бджолу, а та щоразу вже прощалася з життям.
Бджола й гадки не мала, що ніч може бути такою холодною, тривалою та жахливою. Вона згадувала своє попереднє життя, теплий вулик, в якому спала щоночі, й беззвучно плакала в нічній тиші.
А коли заясніла нова днина й на небо виткнулося сонечко, бо негода вщухла, бджола полетіла геть і знову беззвучно заплакала — цього разу біля вічка вулика, створеного стараннями всього бджолиного роду. Вартові мовчки пропустили її до середини, бо розуміли: бджола, що повернулася, вже не буде гультяйкою та ледащицею, як колись, адже за одну ніч їй довелося пройти сувору школу життя.
Зрештою так воно й сталося. Надалі жодна з бджіл у вулику не збирала стільки пилку та не приносила стільки меду, як вона. А коли настала осінь і добігло кінця її життя, бджола ще встигла дати останню напутню пораду юним бджілкам, що оточували її:
— Не так кмітливість, як праця роблять нас такими дужими. Я лише одного разу вдалася до своєї кмітливості, щоб урятувати собі життя. Мені б не довелося цього робити, якби я працювала, як усі бджоли. Я однаково втомлювалася, і коли знічев’я літала туди-сюди, і коли працювала. Але доти я не мала почуття обов’язку, яке відкрила для себе тієї ночі.
Працюйте, подруги, з думкою про те, що мета, на досягнення якої спрямовані наші зусилля — загальне щастя — важить набагато більше, ніж утома будь-кого з нас. Люди звуть це ідеалом, і вони мають рацію. Не може бути іншої філософії в житті ні людини, ні бджоли.
Анаконда
1.
Була десята година вечора, і надворі стояла задушлива спека. В безвітряному повітрі над лісовими хащами висіли важкі хмари. Чорне, наче вугілля, небо аж до обрію раз по раз розтинали блискавки й чулися глухі розкоти грому; а проте гомінка тропічна злива була ще далеко.
Списоголова Змія з природною повільністю, властивою всім зміям, повзла серед заростей ковили коров’ячою стежкою. Це була напрочуд гожа Списоголова Змія в півтора метри завдовжки, з рівними чорними зубцями на лускатих боках. Вона просувалася вперед, сторожко обмацуючи ґрунт язиком, який у змій виконує функцію пальців.
Списоголова Змія вирушила на полювання. На перетині стежин зупинилася, важко згорнулася клубком, поковзавши трохи, щоб умоститися якомога зручніше, а тоді опустила голову на кільця власного тіла, сперши на нього нижню щелепу, й знерухоміла в чеканні.
Отак хвилина за хвилиною вона прождала п’ять годин. А коли ті спливли, й далі незрушно чекала. Клята ніч! Вже займалося на світ, і змія вирішила була повзти геть, коли зненацька передумала. На сході, на блідому досвітньому небі відбилася гігантська тінь.
— Мабуть, підповзу ближче до Будинку, — вирішила Списоголова Змія. — Вже кілька днів звідти долинають якісь звуки, тож треба пильнувати...
І вона сторожко поповзла в бік тіні.
Будинок, який мала на увазі Списоголова Змія, був старою дерев’яною спорудою із зовнішніми галереями, побіленими стінами та двома чи трьома піддашками. Будинок давним-давно стояв порожній, а тепер звідти чулися незвичні звуки — брязкання заліза, кінське іржання — що вочевидь свідчило про присутність Людини. Кепські справи...
Втім підозру ще слід було перевірити, і Списоголовій Змії довелося зробити це набагато раніше, ніж вона б того хотіла.
Змія почула рипіння — поза сумнівом, хтось прочинив двері. Вона підвела голову, і на тлі рожевіючого вранішнього неба уздріла високу опецькувату тінь, яка рухалася в її бік. А ще здаля до неї долинули звуки кроків — упевнених, твердих, що свідчили про наближення ворога.
— Людина! — прошепотіла Списоголова Змія і миттю згорнулася клубком.
Тінь уже була над нею. Поруч опустилася величезна нога, й Списоголова Змія, кинувшись в одну з тих атак, коли доводиться важити життям, блискавично смикнулася головою вперед і негайно відсахнулася, прибравши попередньої пози.
Чоловік спинився: йому здалося, нібито щось ударило його по чоботах. Стоячи, мов укопаний, він уважно обдивився зарості довкола себе, але нічого не завважив у досвітковому напівмороку й покрокував далі.
А змія збагнула, що Будинок по-справжньому почав жити звичним життям Людини. Списоголова Змія поповзла до свого кубла, певна, що ця нічна пригода була передвістям великої драми, яка мала розігратися невдовзі.
2.