Острови шторму та смутку. Гадюка
- Автор: Хоган Бекс
- Серия: Острови шторму та смутку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: РІДНА МОВА
- ISBN: 978-966-917-551-9
- Переводчик: Віра Кошлата
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Острови шторму та смутку. Гадюка». Краткое содержание книги:
Однак головний Гадюка стає їй поперек шляху. Підступний і нещадний, він борознить океанські простори на кораблі, мародерствує і вбиває, лишаючи по собі тільки біль і страждання. У безкраїх океанських далях він — найнебезпечніший чоловік. І він — батько Мерріан. Її місія — захищати Острови. Та чи зуміє вона вистояти за них у бою, якщо доведеться пожертвувати своєю сім’єю, домівкою, коханим і, цілком імовірно, власним життям?
«Острови шторму та смутку» — епічний роман у жанрі фентезі з відважною героїнею, гострими дилемами і закрученим сюжетом!
Схоже, я засиділася тут. Сьогодні навряд чи пронюхаю щось корисне. Я не вчула і найтихішого шепоту про Королівський Флот; не підібрала бодай крихти корисної інформації, відтак, важко дихаючи, повільно повзу на вихід.
Успішно вибираюсь із потаємного проходу і на хвильку гальмую. Час негайно повернутися до себе в каюту, проте мене аж верне від неї. А ще я смерть як хочу їсти, бо увесь час моєї ізоляції сиділа на голодному пайку.
Поблизу ані душі, тож вирішую потрапити на палубу, але спершу зазирну до камбуза і нишком схоплю сухарика. Сьогодні значно тихіше, ніж у ніч тої колотнечі; на зміні лише частина екіпажу, і ніхто не заважає знайти спокійну нішу. Я умощуюся поміж кормовими сходами, що ведуть на шканці[4] та до каркасу. У порівнянні з моєю каютою, тут не так зручно, але гадаю, що свіже повітря — найкращий захист від зла, що сочиться із кожного закутка цього корабля.
Упираючись тім’ям в корму, я спостерігаю, як нічне небо перетинає зграя місячних птахів. Крихітні та сріблясті, вони схожі на зоряний пил, що падає на землю. Забувши про втому, я усміхаюся. Цей світ наповнений красою, навіть якщо вона для мене недосяжна.
І раптом, так ніби я одним лише поглядом отруїла цю мить, одне із тендітних тілець із глухим звуком падає на палубу.
Я підводжуся, щоб взяти пташину в руки і оглядаюся, чи бува хто не бачить. Впевнена, що ні, тож тихенько відношу пташку в місце, де я примостилася, і розкриваю долоні. Вона не мертва, але справа погана — крило зламане, очі вже скляніють, а крихітну грудину пробирає дрож. У пташки — шок.
Я складаю свої долоні навколо неї, — ніжно, захищаючи, і змикаю повіки. Це так безглуздо — почувати відповідальність за неї, але мені це якось вдається. І не тільки за пташину.
За Лінкс. За все.
ЖИВИ!
Я виходжу її, бо якщо місячна пташка очуняє після такого падіння, то і я здолаю все на своєму шляху. Маячня, еге ж?!
Звук голосів, що наближаються до корми, повертає мене в реальність, і я ховаю руку до кишені. Тож коли пара добряче підпилих і надмір галасливих членів екіпажу тупотять до мене, пташка уже в безпеці.
Це Бріґс і його непостійна коханка Чоук, так її кличуть через її улюблений прийом — причавлювати трахеї. Якби ж то вона зараз взяла і розплющила Бріґсову.
Сподіваюся, вони не помітять мене, однак сьогодні явно не мій день, бо Бріґс штурхає ліктем Чоук.
— Ану поглянь, хто там! — його язик заплітається. — Коротуха!
Чоук менш сп’яніла, ніж Бріґс, і вона мовчить, лише зловісно шкіриться.
Бріґс підходить до моєї схованки. Зводжуся на ноги, а рука досі в кишені — бережу свою знахідку.
— А тобі хіба не час спати?
Заводитися з ним собі дорожче, найкращий вихід для мене — вислизнути, не здійнявши бурі.
— Авжеж, маєш рацію! — кажу йому. — Мушу з вами попрощатися…
Він штовхає мене в груди.
— Агов! Я ще не договорив!
Його погляд падає на обгризений сухарик у моїй другій руці — і враз спалахує.
— Овва! Це ти крала із пайків?
Пересмикую плечима, а в мені все закипає від люті на це звинувачення:
— Проґавила вечерю!
— Я зголоднів! — він звертається до Чоук. — Ти хочеш їсти?
Вона не відповідає, лише загрозливо дивиться, чогось очікуючи.
— Дай це мені! — наказує Бріґс.
Це лише недоїдки, однак я не дозволю цьому нікчемі глумитися з мене.
— Ні!
Його очі звужуються.
Здивовано всміхнувшись, він оглядається на подружку.
— Ти це чула? Коротуха відростила собі двійко яєчок.
Серйозно? Лише чоловік може сприйняти це за комплімент. Один миттєвий удар по його яєчках швидко б заткнув брудну пельку, однак я якось стримуюся.
Бріґс, посміхаючись, вихоплює їжу з моїх рук. Я б могла не дозволити її забрати, але боюся, що будь-який рух може поранити пташку, що так ненадійно лежить у моїй кишені.
Тому я ніяк не реагую.
Він розглядає сухарик, ніби це якась велика гидота. Підносить його Чоук, щоб вона глянула:
— Не знаю, як ти, але я не хочу доїдати за Коротухою! Боягузтво — річ заразна.
І він, ніби мимоволі, викидає сухарика за борт.
Ой, як же йому весело від такого марнотратства! На моє щастя, мною він досхочу награвся, тож знову повертається до Чоук і регоче — аж захлинається. Я користуюсь цим моментом і мчу до своєї каюти.
Нарешті я сама. Обережно добуваю місячну пташку з кишені і кладу на віко скрині, щоб оглянути як слід. Широко усміхаюся. З крилом, що здавалося зламаним, все гаразд, — воно лише трішки скуйовдилося, і дух смерті, що був опустився на пташку, тепер щез, випарувався. Тож зітхаю з полегшенням, адже я помилилася щодо важкості її травми. Можливо, для нас обох надія ще жива.
4
Шканці — частина верхньої палуби корабля між середньою і задньою щоглами, де відбуваються всі офіційні церемонії. (Прим. перекл.).