Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

У кожну епоху, яка представляє певну художню систему, наявні різні маргінальні характери, які пригнічуються, часто стають просто невидимими, однак прагнуть проявитися як основоположні, що й спричиняє деконструкцію основоположних систем, адже синтез реалізму і романтизму в метафізичному сенсі відповідає синтезу «дерева знання» і «дерева життя». Перехідні епохи розвивають романтичну установку, або культивують «дерево життя», — всемогутність інстинкту. Епохи деконструкції у психоісторії літератури передусім виявляють психологію маргінальних синівських характерів. Саме в цей час відбувається зіткнення органічного, основоположного батьківського і бунтівливого синівського, що стимулює модернізацію традиції, якій загрожує смертельна ситуація. Кожна доба, писав К. Юнг, «має свою однобокість, свою упередженість і своє духовне страждання», кожна епоха — «це як душа окремої людини, у неї свій, особливий, специфічно обмежений стан підсвідомості, що потребує певної компенсації. Поет або віщун образно «виводить на сцену те, чого очікує незбагненна потреба всіх, що служитиме «для спасіння епохи чи для її знищення»[131].

Епоха класичної едіповості, що синтезувала романтизм з реалізмом і зміцнила національний характер, готує нову епоху модернізму. Предтечею епохи літературного модернізму стає натуралізм, який у своєму первісному психогенезі є плодом імперської культури, що сигналізує про розпад імперського тіла. Невипадково натуралізм з аналізом «тваринного життя» (відповідно несвідомої або інстинктивної естетики) постає у Франції часів Другої імперії (Е. Золя, брати Гонкури, Гі де Мопассан). Французька культура, що несе у своїй глибині потужне імперське ядро, була важливим генератором модернізаційних процесів у Європі ХІХ-ХХ ст. Імперія в натуралістичній символізації нагадує величезне материнське лоно, в якому розкладається апокаліптичний світ-трупарня, як у романі Е. Золя «Черево Парижа» (1873) або Ф. Достоєвського «Брати Карамазови» (1880). Смертельна загроза імперському тілу передбачає потребу модернізації, що обумовлює активізацію природного фундаменту, а відповідно актуальність сексуальної революції та пов’язане з нею посилення суб’єктивізації, розщеплення особистості, що спершу проявиться в літературі через еволюцію натуралізму до імпресіоністської образності — фрагментарного способу зображення внутріпсихологічного життя людини. Оскільки імперська культура постає на основі різних перверсій (сексуальних, а відповідно соціальних), то національний романтизм провокує натуралістичну установку в імперській культурі, де едіповий синтез реалізму та романтизму порушується на користь демонічній чуттєвості (невипадково твердять про натуралістичний романтизм Е. Золя, що «обожнює» тваринне начало в людині). Закономірно, що в українській літературі, яка має іншу, ніж імперська, природу, натуралізація реалізму, коли соціальний аналіз витісняється на користь фізіологічному, або цілком відкидається повністю (О. Кобилянська, Леся Українка), або не передбачає захоплення «тваринною естетикою» (В. Стефаник, В. Винниченко та ін.). Однак імперський натуралізм готує проблему національного новоромантизму на новому циклі літературної свідомості в усьому європейському літературному світі.