Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури
- Автор: Зборовська Ніла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Академвидав
- ISBN: 966-8226-36-4
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури». Краткое содержание книги:
Адресована теоретикам та історикам літератури, літературним критикам, викладачам світової та української літератур, аспірантам, студентам, учителям-філологам. Прислужиться всім, хто цікавиться психоаналітичною інтерпретацією літературних текстів.
* * *
Серія «Монограф»
Не шукайте цього терміна у словниках.
Монограф — це людина, яка невгамовно докопується до світоглядної і наукової істини, небуденно мислить, неординарна у слові, провокує своїми текстами до дискусій і альтернативних досліджень, усвідомлюючи, що право на пошук істини передбачає і право на помилку. Стараннями таких людей твориться писемність людства — єдине, що залишається поза часом.
«Академвидав» сподівається сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції. Для цього започатковано видавничий проект «Монограф», покликаний об'єднати авторів наукових праць, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності і майбутнього проблеми.
Якщо у несвідомому романтиків приховується материнський комплекс і одержиме бажання оскопити батька (аналогічне батьковбивству-боговбивству на зразок Шевченкового «Я так її, я так люблю свою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погублю»), то потужними реалістами стають письменники, які успішно подолали едіпів комплекс. Оскільки реаліст приходить у літературу на основі подоланого едіпівого комплексу, то в художньому творі проявляється чітко сформована світоглядна система, пов’язана з досягненням інтелектуального мислення, що стає духом часу. Тому реаліст створює для читача об’єктивну маску (маску об’єктивної реальності), приховуючи головний інтерес письменника — пізнати себе. «Один із моїх принципів, — писав Флобер, — не вкладати у твір свого «я». Художник у своїй творчості повинен, як Бог у природі, бути невидимим і всемогутнім; його треба всюди відчувати, але не бачити»[125]. Відповідно об’єктивна реальність є матеріалом, що концептуалізується. У зв’язку з розв’язанням едіпівого комплексу реаліст моделює себе відповідно до батьківської моральної інстанції Над-Я, дошукується і віднаходить адекватні для неї позиції, звіряє світ за нею, що й позначається на аналітичній психопоетиці як просвітленні несвідомих смислів (відповідно Франко веде постійну боротьбу з «романтичним лахміттям»[126], Флобер — із загрозливою синівською романтизацією реальності, яка формує фальшиву, відірвану від реальності фемінізацію мужності тощо).
Герой реалістичної нарації може символізувати романтичну (несвідому) схильність до батьковбивства через схильність до злочинності, яку виявлятиме з допомогою художньої аналітики автор, як це зробив Панас Мирний на основі дослідження образу Чіпки в романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
Едіповий реалізм є процесом «олюднення людини», тому що на цьому етапі з’являється ідеологічна, світоглядна ясність індивідуальної і національної ситуацій. Але привілейований батьківський статус реалізму має і свої мінуси. Адже у реалізмі батьківський (мужній) підхід до світу стає підсумковою можливістю літературної свідомості, що в ситуації застою (непроникнення у материнську несвідому матрицю) породжує його характерну обмеженість, виродження, створює передумови для застою психопоетики. Обмеженість реалізму пов’язана зі звуженням принципу причинності: замість подвійної романтичної причинності, що актуалізує божественну матрицю, з’являється метонімічний (одноплановий) детермінізм: людина вважається породженням лише соціального світу, тобто обставин, серед яких вона формується і живе. Реаліст прощається з романтизмом як міфологізмом заради науковості пізнання. Перед новим літературним поколінням постане цілковито закономірне завдання нового проникнення у стадію «мороку», щоб не лише виявити на новому етапі ускладнену психічну каузальність, але й модернізувати національний світогляд. Тому едіпова стадія як визначальна в онтогенезі стає визначальною й у філогенезі, завершуючи певний еволюційний цикл. Антиколоніальний український дискурс підтверджує хронічну недостачу батьківського мужнього реалізму, який буде відроджуватися і модернізуватися на кожному психоісторичному витку. У духовній історії слов’янства, як правомірно стверджує Д. Чижевський, реалізм ще не виконав своєї місії[127].
Модернізм (новоромантизм) як синівська невротичність / дочківська істеричність
За словами Ю. Лотмана, перехід культури з одного стану в інший означає втілення однієї з можливостей і пригнічення всіх інших, якими цей перехід потенційно наділений. «Кожен момент вибуху має свій набір рівновірогідних можливостей переходу в наступний стан, за межами якого розміщуються наперед неможливі зміни… Щоразу, коли йдеться про непередбачуваність, маємо на увазі певний набір рівновірогідних можливостей, з яких реалізується лише одна»[128]. Подібну концепцію поділяє в сучасному вітчизняному літературознавстві В. Моренець, обґрунтовуючи наявність у кожній епосі різних станів художньої свідомості[129]. Поняття «стан» він вживає в абстрагованому від психоаналізу значенні, маючи на увазі духовно-інтелектуальний стан[130]. Це поняття особливо продуктивне, якщо його інтегрувати з психоаналізом, оскільки в психоісторії йдеться про різні психологічно-духовні стани епохи, яким відповідають певні дефінітивні характери. На цій основі можна вести мову про традиційний материнсько-батьківський стан (відповідає синтезу романтизму як материзни і реалізму як батьківства); авангардний (садистський), в якому садистська синівська психологія радикально спрямована проти цілісності — материнського інстинкту життя і батьківської духовної мужності; модерністський (невротичний), пов’язаний з розхитуванням синтезу основоположних художніх систем на основі кастрації батьківського коду та центрування материнського; постмодерністський (психотичний), пов’язаний з утратою синтезу основоположних художніх систем, а загалом — з утратою цілісного материнсько-батьківського коду національної літератури, що й обумовлює його пошуки.
125
Флобер Г. Собр. соч. в 10-ти т. — М. — Л., 1938. — Т. 8. — С. 57.
126
Павличко С. Байрон. Нарис життя і творчості. — С. 260.
127
Чижевський Д. Порівняльна історія слов’янських літератур. — С. 213.
128
Лотман Ю. М. Культура и взрыв. — М., 1992. — С. 190.
129
Див.: Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини XX ст.: Україна і Польща. — К., 2002. — С. 21.
130
Там само. — С. 21—22.