Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури
- Автор: Зборовська Ніла
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Академвидав
- ISBN: 966-8226-36-4
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури». Краткое содержание книги:
Адресована теоретикам та історикам літератури, літературним критикам, викладачам світової та української літератур, аспірантам, студентам, учителям-філологам. Прислужиться всім, хто цікавиться психоаналітичною інтерпретацією літературних текстів.
* * *
Серія «Монограф»
Не шукайте цього терміна у словниках.
Монограф — це людина, яка невгамовно докопується до світоглядної і наукової істини, небуденно мислить, неординарна у слові, провокує своїми текстами до дискусій і альтернативних досліджень, усвідомлюючи, що право на пошук істини передбачає і право на помилку. Стараннями таких людей твориться писемність людства — єдине, що залишається поза часом.
«Академвидав» сподівається сформувати символічну українську аристократичну ложу науковців, зацікавлених у розбудові національної інтелектуальної традиції. Для цього започатковано видавничий проект «Монограф», покликаний об'єднати авторів наукових праць, які ґрунтовно, сміливо і полемічно досліджують актуальні для сучасності і майбутнього проблеми.
У психоісторії національної літератури першочерговим завданням є визначення провідного батьківського психотипу, який моделює код національної літератури. Дефінітивні синівські характери прямують до провідного батьківського (мужнього) характеру. Національний характер на шляху свого розвитку потрапляє в різні випробувальні ситуації, регресує, фіксується, невротизує, впадає у стагнаційні стани, знову пробуджується у свідомості, — просуваючись на своєму шляху до цього повноцінного мужнього самоутвердження.
Художні системи і психоісторія
У моделюванні психоісторії новітньої літератури необхідно виходити з існування двох основоположних художніх систем — романтизму і реалізму. Кризові (пошукові й блукаючі) епохи ведуть до оновлення цих основоположних систем. Психоісторія як макропроцес нагадує психологічний мікропроцес творчості — народження ясного і чіткого образу або значущої ідеї. Так, психоісторія класичної української літератури формує батьківський ідеал Держави на основі духовного захисту національного материнства.
Витлумачуючи психічний механізм народження образу (художнє пізнання) або поняття (інтелектуальне пізнання), О. Вайнінгер зазначає, що «всякому художньому створенню передує родинна стадія мороку»[111]: неясні передчуття ідуть попереду чітких знань. Процес пізнання починається з абсолютної туманності, а закінчується «сонцесяйною ясністю», тому означається тут «процесом внутрішнього „висвітлення“»[112]. Тобто затуманені у своїх обрисах ідея, думка, образ проходять через різні етапи виразності і диференційованості до тих пір, поки не народяться у своїй остаточній ясності. Для родинної стадії мороку як своєрідної материнської матриці Вайнінгер пропонує поняття «геніда»[113], що означає «дещо невиразно єдине»[114]. Порівнюючи фемінну і мужню психосемантику цих стадій, він правомірно порівнює її з типовою жіночою і типовою чоловічою психологією: типова жінка мислить генідами, тобто її мислення і почуття утворюють єдине ціле, а у психічних переживаннях мужчини виявляється просвітлена диференціація, яка є особливо актуальною для національного характеру, коли той має вирізнити себе з імперського простору. Адже у кризових періодах відбувається своєрідна регресія до материнської матриці, що означає активізацію неусвідомленого. Саме кризові епохи позначаються надмірною активізацією жіночого (генідного) елемента у психології творчості.
Аналізуючи спалахи емансипованості, які відбувалися у X, XV, XVI, на зламі XIX і XX ст., Вайнінгер звертає увагу на ці модерні явлення, як епохальні зрушення у статевому відношенні: формується більше мужніх жінок, а серед чоловіків — більше жіночих індивідуумів[115]. Саме в такі епохи й виникає загроза мужності, спалах гомосексуальності, обумовлений більшою, ніж раніше, фемінністю епохи.
Романтизм у психоісторії літератури є своєрідною материнською стадією мороку, реалізм — батьківською стадію висвітлення материнського мороку. Відмінність «материнського» романтизму від «батьківського» реалізму виявляється на рівні психопоетики: головними художніми засобами пізнання, з якими працює послідовний романтик, є символ і метафора, а головним художнім засобом, з яким працює послідовний реаліст, є метонімія. На реалістичний стиль як метонімічний вказав структураліст Р. Якобсон[116]. З ним погоджувався Д. Чижевський: «Проте існує різниця в художньому використанні деталі романтизмом і реалізмом: для першого кожна дрібниця з навколишнього середовища персонажа є символом його внутрішнього світу, для другого окремі деталі — тільки збудники цього внутрішнього світу, симптоми його стану. І якщо метонімічні засоби зображення теж не чужі іншим художнім епохам, то серед них все одно не знайти такої, котра б запропонувала стиль, рівносильний реалізмові щодо відмови від метафоричних засобів зображення»[117]. З погляду структурного психоаналізу метафора або символ виражає невротичний вузол, або симптом, основою якого є неусвідомлений процес згущення табуйованого бажання, а метонімія — усвідомлений процес зсуву, завдяки якому здійснюється переведення прихованих думок у явний смисл і заодно створення просторовості бажанню (виходу його з невротичного вузла). З погляду психоаналізу, романтизм — це також сублімація кастраційного комплексу, що відсуває батька, а реалізм — повернення до батьківської психосемантики. Обидві системи органічно присутні протягом всієї національної психоісторії, цілісно втілюючи материнсько-батьківський код національної літератури.
111
Вейнингер Отто. Пол и характер. — С. 143.
112
Там само.
113
Там само. — С. 147.
114
Там само.
115
Вейнингер Отто. Пол и характер. — С. 111.
116
Якобсон Р. Работы по поэтике. — М., 1987. — C. 324–338.
117
Чижевський Д. І. Порівняльна історія слов’янських літератур: У двох книгах. — С. 188.