Легенда про безголового

Поки вiн говорив, я пересунулася ближче до вiкна i сперлася на пiдвiконня. Щось невловимо помiнялося, i враз я помiтила, що саме: зранку свiтило вересневе сонечко, авансуючи скоре наближення бабиного лiта, а поки ми були в музеї, вони зникло за хмарами. Бiльше того: незважаючи на те, що за вiкном була лише пообiдня пора, довкола несподiваним чином потемнiшало. Так завжди, коли збирається на дощ. Ось тiльки дощем, здається, не пахло. I тут же прийшло несподiване визначення — усе довкола стало свинцевим.

Проте змiна погоди зовсiм нiчого не означала. I Бондар не звернув на свинцевий колiр за вiкном жодної уваги, починаючи помiтно захоплюватись власною розповiддю. Цю iсторiю вiн очевидно любив i кожного разу переповiдав її, як уперше.

— Молодий Ржеутський i до того не вiдрiзнявся особливо доброю вдачею. Тiльки ранiше вихiд усiм своїм негативним емоцiям вiн мiг дати у вiйську. Тепер же Вiтольд нiби з ланцюга зiрвався, i в першу чергу страждали вiд спалахiв панського гнiву холопи. Правда, спочатку нiби нiчого не вiщувало бурi. Бронiслав Ржеутський тихо спокiйно помер у своєму лiжку, спадщини вистачило на всiх i нiхто не мав пiдстав ображатися на старого. Свою частку Вiтольд почав витрачати на перебудову маєтку. Звернули увагу на вiдтворений зовнiшнiй вигляд? Це не фантазiї сучасникiв — Ржеутський справдi переробив його на щось подiбне до лицарського замку. Батько нiчого не казав, чудово розумiючи синову тугу за втраченим i навiть тiшачись, що Вiтольд вiдчуває потяг кровi, будуючи королiвський палац, подiбний до тих, у яких мешкали його предки за Польщi. До того ж, молодий панич перестав сумувати та вчащати до винного погреба. Але поки що нiхто не знав про перебудову, невидиму для ока: пiд маєтком Ржеутський побудував справжнiй пiдземний лабiринт, що виходив не так уже й далеко за маєтком — бiля берега рiчки. Мета Вiтольда полягала не в тому, щоби збудувати довгий пiдземний хiд. Дуже скоро вiн реалiзував свiй воiстину жахливий задум. У лабiринтi вiн закривав тих крiпакiв, хто, на його думку, завинив перед паном, i там нещасних жорстоко катували. Пiсля того витягали на берег i кидали в воду. Мiстечком i довколишнiми селами пiшли чутки: в пiдземеллях маєтку Ржеутських люди зникають безслiдно. Та це ще пiвбiди. Слуги Вiтольда могли будь-коли викрасти дiвчину-крiпачку, на яку накинув оком вельможний пан. Спочатку той забавлявся з полонянкою, а потiм так само кидав у лабiринт, де бранка кiлька дiб лишалася сам на сам iз щурами, голодна, зґвалтована, побита, в подертому одязi. Потiм її знову приводили в панськi покої, годували i гра починалася з початку. Коли чергова полонянка набридала, її так само тихцем убивали. З маєтку Ржеутських, як iз лiгва дракона чи лабiринту Мiнотавра, не повертався живим нiхто й нiколи, а трупи пiзнiше знаходили далеко внизу за течiєю рiки. Причому не завжди.