Легенда про безголового

Аби ж я знала…

Ранком озвався Стас, про щось довго говорив з Тамарою по телефону, врештi-решт вона роздратовано кинула в трубку: «Роби що хочеш!», випила мiцної кави i з понурим виглядом, не маючи особливого бажання щось менi пояснювати, приречено подалася виконувати свої нинiшнi невеселi обов'язки. Ось так несподiвано я лишилася сама i зрозумiла: сьогоднi, на вiдмiну вiд учорашнього дня, доведеться нудьгувати. Справа дещо зрушилася, i всiм не до мене, що цiлком логiчно i справедливо. А раз так, менi лишається або справдi насолоджуватися самотнiстю та спокоєм, якого я так довго прагнула, або спробувати переконатися, чи справдi мiсцева легенда про Безголового — саме та дурниця, яку не варто брати в розрахунок при розслiдуваннi незвичної для цих мiсць кримiнальної справи.

Для цього треба хоча б прочитати протоколи сторiчної давнини, про якi вчора говорив Анатолiй Бондар.

Ось так я опинилася за столом у закутку музейного архiву.

Так, що ми тут маємо?

Протоколи писалися вiд руки, до того ж — iз дореволюцiйними «ятями», хоча безграмотнiсть рiднила царських полiцейських та ментiв незалежної України. I пробиратися б менi крiзь цi перешкоди довго й нудно, аби не долучений до кожної ксерокопiї спецiальний аркуш iз, так би мовити, перекладом. Бондар, залишаючи менi це, обмовився: сам особисто сидiв i старанно, калiграфiчним почерком переписував усе — комп'ютерiв у його розпорядженнi тодi, коли це робилося, практично не було. Словом, директор краєзнавчого музею мiста Подiльська — ще той фанатик. Таких пошукати треба.

Уважно дочитавши все до кiнця i нарештi з почуттям виконаного обов'язку, смачно потягнувшись i хруснувши кiстками, я пiдвелася, пройшлася по архiвнiй комiрчинi. Бондар царським жестом дозволив вмикати електрочайник, навiть запропонував на вибiр пакетики чаю, каву розчинну й таку, яку можна запарювати. Звiсно, я обрала останнiй варiант, запарила собi ґрунтовне горня, примостилася бiля вiконця. Воно виходило в сад, i сьогоднi вiдлюдкуватий дядько в незмiнних штормiвцi та бейсболцi вовтузився там бiля невеличкого акуратного флiгеля, очевидного ровесника музейного будинку. Я вже знала, що дядько цей — музейний сторож, живе в цьому флiгелi i таки справдi не надто говiркий та приязний до стороннiх. Ну, менi з ним говорити нема про що, та й дiтей, як кажуть, не хрестити.

Сьорбаючи каву, ще раз прокрутила в мозковi основнi тези прочитаного. Конспективно все виглядає ось так.

17 серпня (за новим стилем це 1 вересня) 1907 року ржеутоярський мiщанин Прокiп Маламуха, повертаючись пiзно ввечерi вiд кам'янецького нотаря, який допомагав йому полагодити справу спадщини на свою користь, а не на користь замiжньої сестри, наткнувся в околицях маєтку Ржеутських на чоловiчий труп. Голова була вiдтята вiд тулуба, полiцейський пристав iз Ржеутового Яру пiзнiше знайшов її далеко в кущах глоду. Наступного дня пiд обiд з Проскурова прибув слiдчий повiтової кримiнальної полiцiї Ярослав Рудницький. Вiн ще раз опитав i без того переляканого Маламуху, потiм сам оглянув тiло i дiйшов таких висновкiв. Перше: жертва — чоловiк рокiв тридцяти п'яти — сорока, пристойно вдягнений, отже — не випадковий волоцюга. Друге: при ньому в кишенi знайшли золотий годинник на ланцюжку та гаманець iз волової шкiри, в якому зберiгалося сто двадцять вiсiм рублiв асигнацiями. На тi часи сума досить пристойна, я знала це й без полiцейських протоколiв. Тому цiлком погодилася з полiцейським слiдчим Рудницьким: хто б не вбив невiдомого, пограбувати свою жертву вбивця намiру не мав.