Легенда про безголового

— Анатолiю… як вас по-батьковi?

— Просто Анатолiй, я вас дуже прошу! Мiж нами не така велика рiзниця в вiцi!

— Гаразд, Анатолiю, ви б краще почали спочатку. Бо говорите так, наче я все давно знаю i розумiю, про що йдеться. Це якась мiсцева легенда i ви вирiшили мене трошки розважити?

— Аби ж усе це зводилося до розваг, — Бондар знову подивився на мене своїм дивним блискучим поглядом. — Вибачте, я справдi не подумав. Значить, давайте тодi спочатку, — вiн кахикнув i став у позу екскурсовода: — Навряд чи для вас новина, що територiя сучасного Подiлля тривалий час була частиною Польщi i перебувала пiд владою Речi Посполитої. Подiльск — це радянська назва, причому не зовсiм вдала: тут i пiвсотнi кiлометрiв не буде до Кам'янця-Подiльського. Ранiше, за Польщi, мiстечко називалося спочатку Ярiв, бо тут довкола багато ярiв, а потiм — Ржеутiв Яр. Пiсля другого передiлу Польщi Подiлля вiдiйшло до складу Росiйської iмперiї, але мiстечко чомусь не помiняло назву. Дiд Вiтольда, Бронiслав Ржеутський, отримав цi землi в дар вiд польського короля за особистi заслуги перед батькiвщиною. Таким чином, кiлька наступних поколiнь тутешнiх Ржеутських — це родовитi шляхтичi, вихiдцi з роду коронних гетьманiв Речi Посполитої, котрi, коли влада помiнялася, перехрестилися з католицтва на православ'я. З кiнця вiсiмнадцятого столiття i до бiльшовицького перевороту вони були пiдданими росiйських царiв. Навiть якщо вам не дуже цiкаво, — не змiнюючи тону, промовив вiн, i менi стало соромно за неможливiсть приховати пiсний вираз обличчя, — то ця невеличка iнформацiя потрiбна, аби зрозумiти те, що я говоритиму далi.

— Вибачте, я не…

— Нiчого, — вiдмахнувся Бондар. — Потерпiть ще трошки. Отже, онук Бронiслава i син Яноша Ржеутських, молодий Вiтольд зробив стрiмку i, я б сказав, шалену вiйськову кар'єру в росiйському вiйську. Уже в двадцять вiсiм рокiв вiн дослужився до полковника, можете собi уявити! Я не готовий сказати, як ставився Бронiслав до синового, як тепер кажуть, колаборацiонiзму, проте сам Вiтольд очевидно збирався робити вiйськову кар'єру незалежно вiд того, в якiй армiї доведеться служити i за яку державу воювати. Хоча Ржеутськi нiколи не були апологетами нацiональної iдеї, та менше з тим — не про це, зрештою, мова. Вiдомо, що кожен стрiмкий злет завершується не менш стрiмким падiнням. У випадку з Вiтольдом — буквально: якось уночi вiн повертався верхи додому через лiс i на нього наскочила вовча зграя. Переляканий кiнь понiс, втрапив ногою в якусь яму, зламав її i впав, викинувши вершника з сiдла. На щастя, це сталося майже поруч iз людськими хатами. На крик вибiгли селяни зi смолоскипами, вовкiв погнали, молодого пана принесли непритомного в першу-лiпшу хату, туди ж покликали лiкаря. Спина виявилася пошкодженою не сильно, i ходити Вiтольд пiсля тривалого лiкування все ж таки мiг. А ось iз правою ногою все виявилося складнiше: серйозний перелом, до того ж шини накладали поспiхом i вона неправильно зрослася. Словом, iз часом полковник таки майже позбавився кульгавостi, та на продовженнi вiйськової кар'єри треба було однозначно ставити хрест. До речi, як нам удалося дiзнатися, ось цей портрет Ржеутського малював художник-француз через два роки пiсля того, як це сталося i Вiтольд вийшов у вiдставку, оселившись у родовому маєтку.