Легенда про безголового
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-2961-15-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Легенда про безголового». Краткое содержание книги:
— Може, це справдi не тi речi, в яких я розбираюся, — легко погодився Стас. — Менi директор музею справдi нiчого поганого не зробив. Дивний трошки, але, може, так i треба. Тiльки давайте зараз про iнше домовимося.
— Про що?
— Перейдемо на «ти».
Вiд несподiваної змiни теми розмови я автоматично ляпнула: «Перейдемо». Посмiхнувшись i за звичкою пiдморгнувши менi, Жихар штовхнув хвiртку i ми зайшли на музейний дворик.
Очевидно, колись тут так само жила заможна родина.
Будинок був помiтно вiдреставрований, i тепер, коли я роздивилася його зблизька, трошки нагадував менi iграшковий. Або, що бiльше вiдповiдало дiйсностi, павiльйон для кiнозйомок. Колись я працювала з групою юристiв, яка надавала юридичну пiдтримку компанiї, що забезпечувала зйомки iсторичного кiно. I на власнi очi бачила, як зводять декорацiї. Звiсно, цей будинок зовсiм не був декоративним, проте, наблизившись до нього, я нiби опинилася в епосi панування тут Польського королiвства.
Садок у дворi теж виглядав доглянутим. У глибинi саду я помiтила невеличкий флiгель, а неподалiк вiд нього — чоловiка в штормiвцi i кепцi-бейсболцi, який зривав з яблунi стиглi яблука, складав у кошик i зовсiм не звертав на нас уваги, тiльки глипнув на секунду, кого це там принесло. Я вирiшила привiтно махнути йому, та чоловiк тут же вiдвернувся, втративши до нас будь-який iнтерес i повнiстю захопившись процесом збирання врожаю.
Далi все вiдбувалося само собою. Зайшовши всередину i запитавши в чергової при входi, чи на мiсцi директор, ми почули головне: «А що таке?», i до нас вийшов моложавий мужчина в коричневiй водолазцi, джинсах i шкiряному пiджацi. Вiн виглядав пiдтягнутим i однозначно не на свiй вiк. Проте, за моїми прикидками, Анатолiю Бондарю було не бiльше, але й не набагато менше сорока п'яти рокiв. Музейних працiвникiв я не уявляю без окулярiв, тому якби перенiсся мого нового знайомого не прикрашали елегантнi окуляри в тонкiй оправi, я б точно прийняла його за чиновника або, швидше, приватного пiдприємця середньої руки i середнiх статкiв.
— Я вас, здається, знаю, — простягнув вiн Стасовi руку. — Ви з мiлiцiї, правильно?
— Мiстечко в нас i правда маленьке.
— Не скажiть. Я живу i працюю тут бiльше десяти рокiв, а спiлкуємося ми вперше. I це погано. Знаєте, чому? Це означає, що ви в музей не ходите.
— Або — що у вас немає проблем iз законом, — посмiхнувшись кутиком рота i блиснувши фiксою, вiдповiв Жихар.
— Я б уточнив: не доводилося, на щастя, бути анi злочинцем, анi жертвою. А ви… — Бондар перевiв запитальний погляд на Ларису.
— А я прийшла в музей, як повноцiнний вiдвiдувач i гiсть Подiльська, — менi починав подобатися новий знайомий, хоча ще точно не знала, чим саме.
— Це, значить, мiлiцiя до нас вiдвiдувачiв водить?
— Взагалi-то я адвокат, — невiдомо для чого бовкнула я.
— Менi адвокат ще не потрiбен. Чи вже? — Бондар знову глянув на Стаса.
— Ми можемо десь поговорити? Якщо не поспiшаєте, звичайно?
Я всiм своїм єством вiдчувала: Жихар дуже хотiв безцеремонно взяти директора за лiкоть, якщо не за шкiрку, затягнути кудись у тихе мiсце i провести розмову в манерi кавалериста-чапаєвця. З людьми типу Анатолiя Бондаря опер карного розшуку справи очевидно не мав. Натомiсть директор музею так само не має особистого досвiду спiлкування з ментом, тому iнтуїтивно зробив пiвкроку в мiй бiк.
— Навiть якщо поспiшаю, для вас це не має значення, правда?
— Правда, — погодився Жихар. — Ви ж, мабуть, знаєте, що в мiстi вже двох убили i голови їм повiдрубували?
— Це має якесь вiдношення до мене?
— Пряме! — вiдрубав Жихар i витягнув з кишенi куртки складену вдвоє краєзнавчу брошуру, розгорнув просто перед окулярами Бондаря: — Це ваше?
Жiнка при входi дивилася на цю сцену круглими очима i менi здалося — вона з хвилини на хвилину чекає, що сюди зайде конвой, начепить на директора наручники, а далi її запросять пойнятою i почнуть обшук, шукаючи, мабуть, третiй понiвечений труп. Бондар теж вiдчув її настрiй, тому взяв, вiрнiше — вийняв брошуру з правицi Жихаря, розгорнув, перегорнув i кивнув:
— Наше. У нас таких багато, он на столi стосик лежить. Може, в кабiнет зайдемо? Там ще є?
У невеличкому, недавно вiдремонтованому й обставлену новими офiсними меблями кабiнетi, вiд чого вiн нагадував офiс комерцiйної структури, Бондар для чогось опустив жалюзi на вiкнi, присiв за робочий стiл, кивнувши нам на стiльцi навпроти себе, i поклав перед собою руки.