Легенда про безголового

— Тут не курять, — попередив Бондар.

Знизавши плечима, Стас заховав цигарки назад, замислено подивився на хазяїна кабiнету.

— Бiльше нiчого не хочете сказати?

— А що ви ще хочете почути?

— Не знаю, — вiдповiдь Жихаря пiдкупала своєю щирiстю: — У нас тут за тиждень двом мужикам голови вiдрубали. Хтось же збирає таку колекцiю. Хтось музей, бляха, хоче вiдкрити. А я не знаю, про що зараз iз вами говорити. I чи буде вiд цiєї розмови якась реальна користь, — вiн несильно стукнув кулаком по краю стола i пiдвiвся: — Упiзнати його можете в разi чого?

— Якщо ви хочете пред'явити менi в морзi безголове тiло, я проти. Мало того, що мене знудить, так ще й толку вiд цього не буде, — чесно вiдповiв Бондар.

— Побачимо, — Стас зробив крок до дверей, кивнув менi: — Йдемо?

— Момент, — вклинився Бондар. — Ви, пробачте, не познайомилися…

— Лариса.

— Дуже приємно. Так ви, Ларисо, тут не працюєте?

— З Києва приїхала, — вкотре нагадала я.

— Тут у нас, — вiн намалював у повiтрi руками коло, — нiколи не були?

— На свiй сором, — менi насправдi не було соромно, я не любителька розглядати бивнi мамонта i ржавi фрагменти давньоруської борони.

— Тодi може б ви трошки затрималися? Якщо у вас, звiсно, немає бiльш нагальних справ…

А в мене такi не було нагальних справ. Ходити весь день хвостиком за Жихарем вище моєї гiдностi, повертатися додому i дивитися телевiзор, коли довкола таке робиться, теж не хочеться. До того ж менi раптом здалося…

— Iз задоволенням! — аж надто швидко вiдповiла я, i Жихар, знизавши плечима, залишив нас iз Бондарем сам на сам.

Щойно за ним зачинилися дверi, вираз обличчя директора музею змiнився. З ввiчливого iнтелiгента, чию атмосферу комфортного iснування грубо порушив брутальний бритоголовий мiлiцейський велетень, вiн раптом перетворився на азартного футбольного вболiвальника. Очi пiд скельцями окулярiв спалахнули дивними вогниками.

— Дуже добре, що ви, Ларисо — стороння i взагалi не мiсцева людина.

— Я так i вiдчула: ви хочете менi сказати щось таке, чого не повинен чути мiй супутник.

— Правильно вiдчули. Це не таємниця, але поки що не бажано, аби деякi факти отримали хибне трактування. Тим бiльше, що їхнє звучання, я б сказав, досить сумнiвне з огляду на сучасний момент…

— Поки що нiчого не розумiю.

— Я також. Давайте краще по порядку. З Яровим, начальником мiлiцiї, я знайомий, наскiльки може директор музею пiдтримувати стосунки з мiлiцейським начальством. Тому я не певен, що деякi речi взагалi зараз, у свiтлi останнiх подiй, можна говорити мiлiцiї, меру, взагалi — будь-кому з мiсцевих офiцiйних осiб. Вам можна, бо ви — людина стороння i нормально це сприймете. Ви не варитеся в нашому соку i, вибачте за сумнiвне порiвняння, не кумкаєте в нашому болiтцi.

— А бiльш конкретно i зрозумiло ви можете висловлюватися?

— Можу. Ходiмо.

Невеличка кiмната, куди мене завiв Бондар, називалася «Залом Ржеутського». Так вiн пояснив, поки ми йшли через увесь музей. Оскiльки я вже знала про досягнення тутешнього директора, менi було цiкаво хоча б побiжно глянути на результати його зусиль. Але крiм видимого — справдi якiсного i дорогого ремонту — бiльше не могла побачити нiчого. I вибачало мене лише те, що галопом не ходять по експозицiях краєзнавчого музею мiста Подiльська, як i по музеях та виставкових залах Лаври й Лувра.