Попід Кичерами та над потоком
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Publisher Petro Yamniak. 9 Lincoln PI., 'Clifton,N.J. 07011,USA
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Попід Кичерами та над потоком». Краткое содержание книги:
Василь Лев
— Тату, купіть це поле. Ці гроші, що ви мені дали колись на виряд, як би я йшла заміж, мені тепер не потрібні. Пощо вони мають стояти в банку. За них ми купимо поле. Договоріться з ґаздами, я приїду наступним разом і ми докінчимо цю справу.
— Трохи ніяково мені: замість грошей, матимеш сухе, неврожайне поле, покрите папороттю і ялівцями.
— Нічого, тату. Переді мною ще життя і гроші я ще зароблю. А полем я так само тішитимусь, як ви.
Високо й далеко ясніли зорі на весняному небі. Маєві хрущі гуділи, літаючи низько над землею. Кичера шуміла стиха в нічному вітрі. З села долітав гавкіт псів та ричання корів.
ХІІІ. НОВИЙ МЕШКАНЕЦЬ
З села приходили до Старого Пана люди, чи то за справами, чи теж побалакати. Жінки приносили продати кілька яєць, або грудку сира — грибів і ягід ще не було.
Одного дня стара Крецулиха принесла продати сир. Розглянулась по хаті та й сказала:
— Та собаку пан ба даяку мают. Не дуже, відиш, она бреше й не дуже хати варує, ба, та то така міська, панцька собака. Але кітка на ґаздівстві має бути. Без кота й без пса, хата порожна, гейби в ні ґазді бракувало. Та й миши поїдят панови всьо, до полики. Моя Мінка має котята, якісь не согірші. То бим вам єдно принесла, няй ся ховат. Та чей їсти у пана є шо, добре му буде й пан матимут кітку, ґаздиню в хаті.
На другий день з кобілки, плетеної з яліцевого коріння, виймила Крецулиха котеня, завбільшки в добрий бойківський пиріг і положила в кухні на землю. Мутними ледве прозрівшими оченятами воно розглядалося по хаті та, непевно стоячи на ногах, нявчало тоненьким немовлячим голоском. Ледве поросла шерсть була латаста: жовта, біла й чорна. Таке собі просте, сільське котеня. Всі вирішили, що воно нужденне й поганеньке, все таки залишили його. Жалко ж бідного котеняти, що прибилось сиротою до чужої хати.
Як буває в котенят, воно росло швидко й скоро виявило притаманні йому прикмети. В ночі воно спало на печі звинене в клубок, а коли вранці вносили в хату молоко, нявчало тонесеньким голосочком, і швиденько зістрибувало з печі й лакомо хлептало теплу солодку рідину. Після того сідало на лавці й милося ще незручними буцлатими лапками. Дуже швидко воно пізнало, що в пана на руках безпечно й затишно, а в пановому ліжку тепло й м’яко. Підгодувавшись і підрісши, воно зачало бавитися, підстрибуючи за мухами та качаючи м’ячиком з шматки.
— Киць, киць, кицлику! — кликав його пан, йдучи обідати. Тоді воно вистрибувало на стіл, сідало на беріжечку й заїдало смачні кусочки, які пан давав йому з своєї тарілки. В той час Мімі сиділа на лавці побіч пана, і хоч вона не бажала собі його харчів, проте злісно гарчала й гавкала на котеня, бачучи, що воно вкрадається в панову ласку й що свою прихильність він ділить тепер поміж них дві. А відношення Мімі до котів загалом не було прихильне. В місті вона з ними не познайомилася, та вже, живучи на селі, ввійшла одного разу з Ганею в хату, де купували молоко. Нагло з кутка вискочила кітка, що там годувала своїх малих, і без ніякої причини кинулась на Мімі, заплювала їй очі й подряпала ніс. Ця пригода навчила Мімі, що коти дуже небезпечні хижаки й що краще з ними загалом не знайомитися. Побачивши в хаті вперше котеня, вона обережно наблизилась до нього, та воно, хоч яке мале, засичало й заплювало на неї. Зазнавши такої образи. Мімі побігла до пана скаржитись. На її скавуління пан відказав:
— Ну, щож, Мімі, мусиш привикнути. Будемо мати в хаті кицлика, миші не будуть панові їсти сала в комірці, та й нам буде веселіше. Кицлик гарний, він маленький, бідненький, його треба жаліти.
При тому пан посадив собі на коліна котеня і став ним бавитись папірцем. Зідхнувши тяжко, Мімі пішла до свого ліжка, склубилась там і, перегризаючи свою журбу, заснула.
Так прийшлось їй погодитись з новим мешканцем новосілля.
ХІV. БІДНА СОБАЧКА
Мімі почувала себе погано. Вона привикла до хати й людей. З ними вона в місті зжилася, беручи живу участь у їхньому щоденному житті. На вулицю вона виходила тільки на ремінчику, що дозволяв їй іти чемно біля ноги своїх господарів. Тепер хата була цілий день пуста. Господарі мали діло на дворі. Та й із них залишився тільки Старий Пан. Він один ще пестив її старим ладом і приговорював до неї. Та його господиня Ганя сільська жінка не мала ніякого зрозуміння для вимог Мімі.
А Мімі нудьгувала. В пустій хаті ніяк не сиділося. Виходила на подвір’я і ходила крок за кроком за паном приткнувши ніс до його ноги. Часто замотувалася йому під ноги, або між робітників, що вже не могли з нею панькатися, тож не раз посипались на неї гиблівки від чого вона чхала й чухалася, а на майстрів гарчала й скалила до них зуби. Тяжко було їй привикнути до тверезої і господарної Гані. Згодом вона навчилась і за нею ходити, як за паном. Ще найліпше було тоді, як Ганя працювала при грядках: брала з собою мішок, стелила його на траві, а Мімі лягала й, тяжко зідхаючи, попадала в дрімоту. В сні непокоїли її настирливі сільські мухи, мурашки, що влазили їй безцеремонно на ніс, до вух, та вітер, що лоскотав ніздря завжди новими запахами. Всі вони дразнили її і будили зі сну.