Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
— Мене звуть Алі, народивсь я в Смірні, — дуже поважно промовив матрос. — Вісім років тому під час шторму в Біскайській затоці рея причавила мені ноги до грот-щогли. Тому, поки я знову зможу їздити верхи на бушприті, раїсс бере мене в плавання як служника, адже я маю восьмеро дітей, а найменшому минуло тільки два роки.
Чоловік, який їздив верхи на бушприті та ще й у п'ятому ярусі вітрил, — справжній мужчина! Ще не одужавши, він працює на кораблі, аби прогодувати вісьмох дітей. Хлопці тільки тепер збагнули, як важко йому було тягнути їх, а вони навіть не подякували.
Та Алі тільки махнув на те рукою:
— Невже я міг покинути вас напризволяще? І хіба за це треба цілувати мене? А що ж тоді я мав робити з Ель-Мудденом з Александра, коли той звільнив мої ноги з-під реї, взяв мене собі на плечі й поніс, ступаючи по зледенілих брусах? І це в той час, коли щогли креслили в повітрі велетенські, по кілька сажнів дуги, мало не торкаючись своїми верхівками збуреної поверхні моря. А щоб спустити мене, непритомного, на палубу, Ель-Мудден з'їхав з п'яти поверхів оброслих бурульками підвісних линв… Він обдер собі м'ясо на долонях аж до кісток… Ох і наплакалися ж ми з ним у лікарні, адже він тепер не зможе ходити в море… Наш ель-раїсс дав йому золотий, а Ель-Мудден на той золотий купив у Александра динь і почав продавати їх. Він повернув той золотий та ще й нагодував родину. Чутка про Ель-Муддена поширилася в порту, і кожен моряк давав йому гроші. Згодом Ель-Мудден купив віслюка, а потім і візок. Тепер цей хлоп'яга живе в Александра, вдаривши лихом об землю, двері в його домі не зачиняються — завжди до нього приходять знайомі і завжди не з порожніми руками, щоб Ель-Мудден, бува, не частував їх задарма. Свій дім Ель-Мудден перетворив на нічліжку, але таку, де нікому не скажуть, скільки платити за нічліг, скільки за сніданок, а скільки за обід, — кожен сам принесе дарунок А якщо хто й не принесе, то й так обходиться. Всі почувають себе в Ель-Муддена як удома, він найкращий друг. Але він не на кораблі, і тому ніхто йому не заздрить.
Адже корабель є корабель, а море — море… На морі треба мати «морські ноги», хлопці. Вам треба якнайшвидше їх натренувати! — закінчив свою розповідь Алі із Смірни. Трохи помовчавши, спитав: — То ти, довганю, здається, хотів щось сказати про шторм, га?
— Але ж це вперше, як мої друзі і я…
Алі засміявся:
— Ну, тобі пощастило. Шторм! Якби тебе почув ель-раїсс, то, мабуть, умер би. Коли пливеш уздовж хвиль назустріч вітру, то завжди трохи колише людину, що звикла їсти юшку з тарілки, як оце ви, городяни. А що буря? З нею сьогоднішній вітрець не має нічого спільного… Буря налітає зненацька, немов наполоханий жеребець, з піною на губах і страхітливим іржанням. Отоді людина узнає, почім фунт лиха. Це вже напевно…
І він пішов. А хлопці лишилися в койках.
Вони прокинулись од страшного удару. В голові загуло, боляче клацнули зуби. Хлопці злякано вдивлялися в пітьму.
Нічого. Не погойдуються койки, не чути рипіння дерев'яних перегородок, балок, дощок, не завиває вітер — ба навіть не чути ритмічного, могутнього, проникливого гомону моря, який панує на кораблі над усім і всіма, заглушуючи інші звуки, — ніби корабель мчить на якомусь звуковому гребені, створеному зітханням міріад хвиль, що здіймаються, опадають, котяться й скипають ламкими баранцями на всьому, аж до обрію, морському просторі.
— Корабель не пливе!.. — вигукнув Гасан.
— Море зникло! — здивувався Карембу.
— Немає вітру! — подав голос Бабула.
І хлопці, не промовивши більше й слова, зіскочили на підлогу.
Аж тут знову неймовірний удар струсонув корабель так, що він задвигтів од кіля до корми. Хлопці, заскочені зненацька, попадали на підлогу.
— Оце вдарило! — проскиглив Карембу.
— В корабель! — заклацав зубами Гасан, коли до нього знову повернувся голос.
— Тікаймо! — вереснув Бабула й рачки поповз до щілини каламутного світла, де, певно, були двері. Він буквально вилетів у коридор і далі — на сходи…
Хай Карембу й Гасан іще не зовсім отямилися з жаху, але й вони не хотіли лишатися тут: хоча ногами й руками їм важко було поворухнути, проте страх гнав їх геть…
Перше, що вони побачили на палубі крізь чотирикутник у кінці коридора, — це безсило опалі вітрила та безвладно повислі линви. Ошелешені хлопці зупинились. Але страхітлива тиша вимерлого коридора примусила їх бігти до трапа. Вони мчали вгору, гарячково хапаючись за поруччя, щось відчуваючи, але що саме — не розуміли…