Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
Усі були так ошелешені, що помітили капітана тільки тоді, коли той підійшов і гучно промовив:
— Хай тисяча мільйонів блискавок живцем стягнуть з мене шкіру, коли я не попрошу в тебе, високошановний, могутнього амулета, який так завзято кидає ланцюги. Адже сім разів клятий диявол напевно ховає в тому амулеті чарівний шварт і котву!
— Амулет? — насупився здивований марабут.
— Коли ти даси мені торочку від твоєї шовкової хустини, — багатозначно сказав капітан добірною старогрецькою мовою, — то цього буде досить, аби мої добрі хлопці повірили в диво!
— Чоловік, який розмовляє великою мовою Платона?..
— Я сам, звичайно, не вірю в амулети, високошановний, хоч знаю чимало твоїх побожних братів, які збагатіли, торгуючи таким магічним товаром, учений пане! Але капітан — це тільки батько, який веде своїх синів у вир битви, а тому прошу торочку, щоб звеселити серця моїх синів…
— Забобоном. Так ти, певно, хочеш сказати? — розсердився старий.
— Та віддай йому всю хустину, — озвавсь усміхаючись лікар. — Адже є забобонні люди… Приміром, моє лікарське мистецтво дехто вважає забобоном, і тільки знання минулого стверджують нашу науку. Сьогоднішнє вчення про природу нащадки колись спалять у вогнищах як блюзнірські забобони мракобісів. Вони висунуть свої здогади, припущення, частина яких згодом одпаде, і залишиться самий досвід…
— Дякую! — подав капітан руку мудрому лікареві.
Марабут поблажливо усміхнувся й зняв з шиї гарну червону хустку.
Капітан обернувся до матросів, що скупчилися на поштивій відстані, змахнув хустиною й, оддаючи її офіцерові, вигукнув:
— На щоглу капітанського містка!
Офіцери та ті, що стояли попереду, вишикувалися і врочисто, немов бойовий стяг, здійняли шовкову хустку на флагшток вітрильника.
Коли офіцери й матроси пішли і на палубі лишився тільки капітан, лікар наважився запитати:
— На скільки днів ти вирішив одкласти відплиття, ель-раїссе?
— Відкласти відплиття? Як це розуміти?
— А так, — встряв у розмову молодий мулла, — буря, яка цього вечора шаленіє у відкритому морі…
— Яка буря? — здивувався капітан.
— Ну, отой скажений шквал, — пояснив поважно старий марабут.
— Той шквал мене не обходить, — байдуже відповів капітан. — Дме сильний вітер, а нам такий і потрібен. Це значить, що ми попливемо, не витрачаючи часу на маневрування…
— То ти, ель-раїссе, не боїшся брати на борт наших друзів? — схвильовано спитав молодий мулла.
Капітан усміхнувся:
— Що ж, я маю плисти в безвітря? Якщо ви боїтеся моря, то мандруйте на віслюках! А я куди більше боюся піску, що забиває вуста й мало не душить мандрівника…
Мічман перервав капітанову промову, нагадавши, що вже десять годин. Він одвів мандрівників до кают і звелів служникові принести на вечерю смажених курчат. Капітан порадив гостям лягти спати, щоб не чути відплиття.
І хлопці, страшенно втомлені, слухняно вмостилися на койках і одразу блаженно поснули.
Коли ж корабельний слуга розбудив їх, був уже день.
— Чого тобі? — спитав Гасан.
— Час обідати.
За столом у їдальні сидів капітан. Він був у доброму гуморі.
— Буря полегшила нам роботу…
— Вітер дме на південь, — зауважив малий Гасан, глянувши в ілюмінатор на сонце, що пробивалося крізь хмару. Море було вкрите хвилями з білими гребенями.
— Чудово, хлопче, північний вітер дме на південь! — похвалив його капітан.
— Але ж ми пливемо до суходолу! — з жахом проказав Карембу.
— Оскільки вже минув полудень, а ми пливемо із швидкістю кількох вузлів ось уже десять годин з дванадцяти, то чи не зможете ви, хлопці, вирахувати мені, коли ми дістанемося до берега? — серйозно запитав перший офіцер.
— Якщо й справді дме північний вітер, — зацікавлено промовив марабут, — то я теж не розумію, що ви робите з усіма вашими вітрилами!
— У тім-то й справа, що ми напнули не всі вітрила, а тільки ті, що з навітряного-боку, та ще й регулюємо їхню дію кермом і тримаємо корабель під певним кутом…
— Значить, ми пливемо, хоч і уповільнено, проте на захід?
— Але вітер потроху змінюється, — озвався капітан.
— Він незабаром поверне на захід, — побажав йому Гасан.
— За годину ми відчуємо східний вітер, — сказав перший офіцер.
— І повернемося до Тріполі! — вигукнув Набула.
— Ні, такого не станеться. Інакше що ж нам скажуть у Тріполі?
— Тут стільки вітрил, що недосвідченому годі й розібратися! Чи то й справді, ель-раїссе, ви можете так повернути їх, щоб корабель плив проти вітру? — зацікавився марабут.