Tattoo. Читання по очах
- Автор: Васильченко Вячеслав
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Клуб семейного досуга»
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Tattoo. Читання по очах». Краткое содержание книги:
У душ кроком руш!
Розділ 5. Два улуни і люйча
Прокинувся о сьомій. Можна б іще поніжитись, але виколоті очі Кречета кликали. Сурмили в сурми. Барабанили в барабани. Брали за комір і пнулися витягти з-під лагідної ковдри. І як не хотілося «ще», таки підвівся. Заспаними очима глипнув на цей жорстокий світ, що нахабно відривав його від найсолодшої у світі роботи. І хоч світ постав перед очима лише втиснутим у готельний номер, гнів на нього був таким же великим, як і він – безкрайній – увесь. Постояв. Протер «ілюмінатори». Потягнувся й позіхнув. Гаразд. Усе ж таки не відсипатися приїхав. За тридев’ять земель. Ворушись!
Звичними рухами почав розминати тіло. За кілька хвилин відчув, як прокинулась уже й кров. Чудово. Нехай працює. Треба бути в тонусі. Сьогодні ж нових дубів вивертати. Чи не так, «пане вернидубе»?
Подзвонив до Марченка. Не розбудив. Той уже давно на ногах. Сказав, що за годинку заїде. Чудово. Можна не поспішати. Але й ґав не ловити.
Почав наводити на собі лад. Вийшло. Можеш уливатися в людство.
Тепер поснідати. А там і донкора «лачетті» принесе. І вже разом – до Термінатора. Гм… Його ж і звати якось. «По-людськи». Для паспорта. А от приліпилося… Так зручніше. А потім – після цієї аудієнції – до капітана Онищенка О. О. Адресу Петровського РУВС написав Кодаковський. Сказав підійти. Не дзвонити (номера не дав), а саме підійти. І передати гостинець. «Київ вечірній». Не пляшку (про що подумалося б найперше), а саме цукерки… Дивні вони люди, ці менти. Незрозумілі. І що там у душі їхній? Ага. Треба, щоб вона у них ще й була… Хоч нічого тут розуміти й не треба. Зроби, як наказано. Цілим же полковником. А полковників треба слухатись. Інакше світ западеться. І сонце ніколи не зійде. Або якщо й зійде, світитиме не так привітно. І в очі не зазиратиме. Воно тобі треба? Отож…
«Наполеон Бонапарт Дві Тисячі Сімсот Сорок Другий» затіяв нехитрий сніданок. Сьогоднішній чай із вчорашніми ще «живими» бутербродами. Трапеза явно не імператорська. Зате так більше шансів не закінчити на острові Святої Єлени[19]. Та й поспішав. Їв швидше для годиться. Бо кожна секунда важила зараз, як золото. Золоте золото. Справжнє. Отої – найвищої – проби. Краще він почекає Ігоря. Бо вбивця все віддалявся від злочину. У часі. А може – і в просторі. Тому гаяти навіть хвилини – розкіш недозволенна. Не гаяв. Бо не до розкошів.
Рушив на вулицю.
У холі побачив, як біля рецепції два кавказці розмовляли з портьє – молодим хлопцем з рідкими вусами. Коли побачили його, розмову обірвали. Богдан подумав про «шмайсер». Навіть торкнувся сумки. Відчув непоступливу твердість залізяки. Є. На місці. Допоможе, раптом що. На душі стало веселіше.
Легко випурхнув на вулицю. Зупинився біля дверей на узвишші. О! А тут і не осінь! Сонце продовжує любити цей світ. Чудове воно. Не забуває про нас. А могло б. Одного разу розсердившись на тих, хто не милується ним. І не дякує. І не бажає добра. І не робить його. А воно – все одно – бач, яке…
Марченко загальмував біля готелю за сім хвилин. Лисиця побачив його «сріблястого мустанга» й рушив сходами донизу. Знову ці кляті секунди. Стають дорожчими за гроші. Хоча ні. Гроші – це ціна. А вони – усе ж безцінні.
Богдан відчинив дверцята й без церемоній запхав себе до салону.
– Привіт! – Ігор дав правицю для «тимчасового користування». Для дуже тимчасового.
– Привіт! – радо відповів Богдан. Ця церемонія не рахується.
– Готовий?
– Угу.
– Погнали, – чи то прокоментував донкор, чи то пояснив машині. Швидше – останнє, бо «мустанг» одразу ж закусив вудила й стартонув алюром.
Професор знову подумав про секунди. З таким «швидкоїздом» рятівний баланс утримають.
– Він чекає в кафе «Червоний дракон», – почав уточнювати «Бонапартові» плани Марченко. – Кажуть, він там хазяїн…
– «Червоний дракон»? – перепитав Лисиця. – Щось китайське чи Томаса Гарриса[20] начитався?
– Китайське. І оформлення. І кухня.
– Екзотика, – мрійливо зауважив Богдан.
19
Острів Святої Єлени – острів вулканічного походження, що належить Великій Британії, розташований в Атлантичному океані на відстані близько 3000 км на захід від Африки. Однак невелика його частина (два будинки, де мешкав Наполеон Бонапарт, і долина, де його поховано) є територією Французької Республіки.
20
Томас Гаррис (нар. 1940) – американський письменник, журналіст та сценарист, автор бестселерів «Червоний дракон», «Мовчання ягнят», «Ганнібал» та ін.